Тристан Вікторія Василівна

Працюю в Кривушівській гімназії Піщанської сільської ради Полтавської області

Есе на тему: «Війна. Моя історія»

     Війна - найгірше лихо з лих, яке здатне відібрати в людини найдорожче - її життя. Вона каменем лежить на серці всіх українців: і тих,  хто воює,  і тих,  хто в тилу. Ніхто вже не може жити так, як раніше, і радіти, бо гинуть люди: рідні, знайомі, чужі…

     Хочу переповісти історію початку війни з уст та з дозволу ще моєї вчительки і класної керівниці Алли Анатоліївни, спілкування з якою завжди приємне нам обом. 

Звістка про війну змусила її не просто плакати, а ридати. Харків потрапив під ракетні обстріли одним із перших. А там живе її син Сергій.

Коли стало небезпечно в його мікрорайоні, Алла Анатоліївна просила,  щоб усі приїжджали до них, батьків. А тут іще одне лихо. Так співпало,  що в переддень війни оперували тестя,  і він ще  перебував у реанімації,  яку тоді перевели в підвальне приміщення.  Попри все,  вирішили таки їхати. Сергій тоді вперше сів за кермо автівки.  Їхали втрьох: він,  дружина і на задньому сидінні везли лежачого батька. 

     У Миколаєві,  де живе донька Алли Анатоліївни, Леся, теж стало небезпечно. Палали будинки й автівки просто поруч.

Мати запросила і Лесю з сім'єю. Було нелегко ті чотири місяці, до середини літа.  Чоловіки відразу повернулися. У двокімнатній квартирі ютилися аж дев'ятеро родичів. А тут знову лихо -  помер сват. Такий стрес ніяк не сприяв одужанню. Судилося йому бути похованим на Полтавщині.

     З приходом війни життя не спинилося. Донька та невістка працювали дистанційно. Це було нелегко. У нагоді став карантинний досвід. Онук Богдан навчався у своєму колегіумі. Не вистачало кімнат, щоб кожний був у тиші. Усі гуртом готували обіди та прибирали.

     Кажуть, справжнє обличчя людини виявляється тоді,  коли приходить лихо. І це насправді так.  Спільна біда згуртувала рідню і цементувала її. Діти,  які проживали далеко,  облишивши усі свої справи,  нарешті приїхали до батьків,  які живуть в безпечних районах.  Наговорилися і наслухалися один одного. У тісняві, проте живі…

     Війна. Вона доторкнулася до кожного українця: і дорослого, і малого. Мені  здавалося, що  мир буде завжди, а війна не прийде ніколи. Сталося  ж все навпаки.

На початку війни я, як психолог, зрозуміла, що не готова допомагати дітям та їхнім батькам. Просто не знала, як втішити десятирічного хлопчика Максима, в якого загинув на війні батько, а мама йому довго не наважувалася про це сказати. Тепер знаю і вмію, завдяки  великому бажанню допомогти.  

Пройшла купу навчань і тренінгів, прослухала безліч семінарів і вебінарів. А зараз  сама стала надавати психологічну підтримку тим, хто втратив рідних на війні, дітям , батьки яких захищають рідну Україну, жінкам,  у котрих війна  назавжди забрала чоловіків чи дітей. Пам’ятаю, як  довго працювала з Дашею, матір якої трагічно загинула під час ракетного обстрілу торгівельного центру "Амстор" у Кременчуці.  

      Хоча нині пишаюся тим, що Даша вже навчається саме на психолога, волонтерить і навіть їздить "на нуль". Думаю, це така її помста рашистам за маму.  Та все одно мені гірко й сумно. А ще дуже шкода моєї розтерзаної країни.

Сподіваюся, переможемо й відбудуємо. І будуть жити мої онуки-правнуки в найкращій на землі державі - незламній Україні!