Карпенко Єгор, учень 7-Б класу, місто Енергодар

Вчитель, що надихнув на написання есе: Малахова Ольга Іванівна

"Війна. Моя історія"

Вранці, коли почалась війна, я збирався до школи. До нас інформація, що почалась війна, дійшла о 12-ій годині, це був урок математики. По-перше, всі дуже злякалися і пішли додому. А по-друге, тоді почався жах!!!

Вночі, з 3 на 4 березня, окупували Енергодар, цієї ночі мій батько був на роботі, він працював на ЗАЕС, і «русня» била з танків по станції. В той час я, мама та моя маленька сестра сиділи в коридорі на матраці, і раптом, в один момент, вимикають світло та воду, бо ворог поцілив у життєво важливі об’єкти. В окупації ми прожили 6 місяців, і майже кожен день чули страшні вибухи. В одну ніч було дуже гучно, підірвали базу, де знаходились рашистські боєприпаси і техніка.

13 серпня ми з мамою та сестрою евакуювалися з Енергодара, а батько залишився працювати. Ми виїхали з друзями батьків, у яких були місця в машині, та переїхали до Дніпра, де проживають батьки моєї мами.

7 вересня до нас приїхав батько. Коли я його побачив, то дуже зрадів тому, що нарешті всі ми разом, і що йому вдалося виїхати.

Зараз ми так і живемо у Дніпрі, іноді під звуки повітряної тривоги, іноді чуючи вибухи, і коли я сиджу в коридорі, і чую вибухи, в голові лунає одна фраза, напевно, як і у всіх Українців: «руська армія йди геть», щоб цієї «діри» не було у світі, щоб закінчилася війна, і ми повернулися додому.

«Луганськ – це Україна», «Донбас – це Україна», «Крим – це Україна», «Херсон – це Україна», «Бердянськ – це Україна», «Мелітополь – це Україна», «Енергодар – це Україна»…

Чекаємо на повернення додому. Віримо в ЗСУ!

Слава Україні!