Мене звати Олена. Після повномасштабного вторгнення діти зазнали психологічного впливу, я не могла знайти слів, як пояснити і втішити свою дитину, чому на нас летять ракети, і що від нас хочуть ці кляті орки.

В Миколаєві дуже багато зруйнованих шкіл, лікарень, дитячих садків. Я зверталась постійно за допомогою до психологів, бо в мене бракувало слів пояснити цей жах, який нам вдалося пережити. Дитина лягає спати і ти не знаєш, чи буде завтра, чи ні, коли вона зможе піти до школи і зустрітися зі своїми друзями. 

Ми були вдома у перший день війни, потім сиділи у підвалах, це був жах! Ми не могли в це повірити, що в нас летять ракети, ми і так до цього не ходили, не спілкувалися с дітьми, не були у соціумі, тому що був ковід. Я не можу про це спокійно згадувати, ми вже знесилені, особливо діти. Я не можу пояснити, неможливо підібрати слів, якого жаху нам довелося натерпілися. В дітей просто вкрали дитинство!

Миколаїв – місто герой! Миколаїв стояв і захищав весь південь України, то здобув почесне звання Місто герой!

Але щоденні обстріли змусили мене з дитиною покинути домівку, ми були дуже втомлені, не спали, не їли, ще й води не було, ми щоночі спускалися в підвали, а в день ходили по гуманітарну допомогу, волонтери нам привозили воду і їжу, там ми були пів року. Нам допомагали волонтери, привозили воду, деякі ліки і їжу, але були дуже великі черги і не завжди всім хватало.

Я втратила роботу, постійно потрібні ліки були, в мене інвалідність з дитинства, я постійно маю приймати ліки, на які потрібні кошти.

У дитини є статус "дитина війни", ще рік тому вона перенесла операцію на серці по встановленню імпланта, дитина не ходить до школи, навчання онлайн вже третій рік. Ми переїхали до Одеси і маємо статус ВПО, син дуже сумує за школою. Діти розмовляють постійно про війну.