Мене звати Олена Сергіївна. Війна прийшла до Донецької області ще у 2014 році. Але тоді ми вирішили залишитися, а от зараз я вимушена була покинути місто заради безпеки своїх дітей. Дуже тяжко, коли ти знаходишся на чужій території, нічого не розумієш, але намагаєшся щось робити заради дітей. Напочатку діти були дуже скуті і ні з ким не спілкувались, ось лише кілька місяців тому моя дитина знайшла собі подругу, теж переселенку (як сказати, рідну душу по нещастю).
В той ранок, 24 лютого 2022 року, ми спали, прокинулись від гучних вибухів, вся країна прокинулася тоді. Потім мені подзвонила мама і сказала, що почалась війна. Ми зібрались дуже швидко і пішли до батьків, і були вже там. Поки не вирішили евакуюватися. Чесно, я сама дуже довго не могла усвідомити, що відбувається, діти були дуже налякані. І памʼятаю, коли було попадання у військомат, то моя дитина дуже істерила, бо це було дуже страшно.
Діти дуже бояться вибухів, і коли почули феєрверки, то почали плакати, і коли тривога, ми завжди сидимо у коридорі або біжимо у метро.
