Чоловік змусив Олену сісти за кермо автомобіля і вивезти дітей з Маріуполя. Виїхавши за місто, вона потрапила під артобстріл і вже хотіла повертати назад, але там було не краще

Ми жили з чоловіком і дітками в Маріуполі. Коли почалася війна, я перебувала в декретній відпустці, а чоловік мій служив. Ми жили в мікрорайоні Східному, де одразу почалися обстріли, і чоловік сказав, що нам обов'язково потрібно виїжджати. Мені було дуже страшно, але він змусив мене сісти за кермо й вивезти дітей із міста, бо відчував, що нічим хорошим це не закінчиться. Ми 24-го виїхали, а він залишився там. Перебував на «Азовсталі» до 20 травня, а 20 травня за наказом здався в полон. Він і досі перебуває там, його так і не поміняли. Але ми чекаємо на те, що все це закінчиться якомога швидше для нас.

Дуже запам'яталося прощання з чоловіком. Він довіз мене до блокпоста на виїзді з міста і сказав: «Сідай за кермо». Я кричала, що не зможу виїхати, а він сказав: «Подивися на очі дітей. Це тільки ти зможеш зробити». Я їхала, а поряд на полі лягали «Гради» і вибухали. Земля на машину сипалася, і це було дуже страшно, бо я не знала, що робити: їхати вперед, чи повертатися назад. Подзвонила чоловікові, і він сказав: «Швидко газ у підлогу – і їдь. Тільки вперед! Не вертайся». Це - найскладніші моменти, що були на самому початку нашої дороги. Хоча й далі було страшно їхати по трасі. 

Там був шматочок траси Харківської, і всі їхали звідти, а я одна – туди. І я не знала, чи правильно я роблю, що туди їду. Але, слава Богу, все вийшло. Дорога була складна. Я й на яму наскочила, і колесо довелося міняти – і все це відбувалося на трасі. Страшно було, але все вийшло. Потім я довго їхала до Черкас. Тут у нас родичі. Провела 18 годин за кермом, але виїхала.

Чоловік казав, щоб я їхала за кордон, але я не могла. Потім він із «Азовсталі» писав, хоча й дуже рідко, раз на 5-7 днів. І теж писав: «Їдьте за кордон, я вас потім знайду». Але я так нікуди й не поїхала. 

Батьки зараз проживають у Луцьку - там обстановка спокійна. Тут, у Черкаській області, є дядько. Звичайно, обстановка загалом складна, але особисто, слава Богу, це нікого не торкнулося. Батьки чоловіка на окупованій території, але вони там із 2014 року проживають, тож ми вже якось звиклися і змирилися з цим.

Нам багато людей зустрічалося чужих, які за цей період стали дуже рідними. Коли я приїхала сюди, першим, хто мене зустрів, був мій брат двоюрідний. Я приїхала з дітьми, котом, а ще забрала з собою куму з дитиною. Чоловік у неї також служить. І двоюоідний брат нам сказав: «Живіть, скільки хочете». Ми місяць прожили всі разом, але ж час йшов, і потрібно було вже самостійно щось шукати. Нас у селі люди пустили у свій будинок безоплатно. Вони до Польщі поїхали. Ми там прожили рік. Багато було людей, які просто допомагали, підтримували. 

У мене була депресія. Довелося самій із цим боротися, бо у мене діти, і я не маю права здаватися. У мене є моя віддушина, улюблена справа: печу торти. Я і в Маріуполі цим займалася. В евакуації спочатку депресувала, а потім зрозуміла, що треба брати себе в руки і починати працювати. Просто дивом так вийшло, що мене запросили працювати в ресторані кондитером, і я погодилася, хоча я домашній кондитер і в таких місцях не працювала. Ось це мені й допомогло: люди, колектив, улюблена справа. А потім уже я почала ходити до психолога - це теж дуже допомагає.