Худа Тетяна, вчителька української мови та літератури Харківського ліцею №73

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Прокидаюсь…Щось розбудило… За хвилину схопилася, ввімкнула світло: “Війна почалася”.

Саме таким був мій ранок 24 лютого 2022 року. Моя бабуся говорила: “Не дай Боже зазнати голоду та війни”. Війна вже нас настигла, голод був попереду.

Вибухи було чутно десь далеко. Третього дня село було окуповано. Навіть страшно не було. Я зараз не можу сказати, які думки були в голові? А ніякі. Все автоматично. Нам наказали на воротях повісити білу ганчірку. Вилицями могли пересуватися лише з білою пов'язкою на рукаві. І так день за днем. Четвертого дня наше село вперше обстріляли з літака. Це був обстріл ферми.

Перший загиблий 21 річний хлопець, мій учень. Все, як в тумані. Потім по селу почали ходити корови та телята: голодні, поранені.

Мертву худобу можна було побачити серед вулиці. Це був жах!

Моя родина перебралась жить в підвал. Було хронічне недосипання. Чомусь я вже тоді знала, що це все надовго. Але ніколи не думала, яким буде завтра? Все зупинилося.

Поруч були найдорожчі люди, заради яких треба було жити.

Біля мене була трирічна внучка, на яку під час вибухів ми всі падали, намагаючись врятувати.

Перші промені весняного сонечка попадали в “підземелля”. Мирослава просилася на вулицю. Інколи на руках виносили на декілька хвилин.

27 березня в селі розпочалася метушня. Всі вулиці були заповнені технікою та солдатами. З підвалів, де проживали працівники сільськогосподарського підприємства, виселили людей. Розпочалася паніка. Всі чекали найгіршого. Люди розпочали втікати в сусідні села, більшість вирушила до Старого Салтова. Я з дітьми також виїхала.Чоловік залишився на господарстві: шкода було залишати худобу.

Старий Салтів також був в окупації, але там було спокійніше. Ми там прожили місяць у знайомих. 6 квітня я вирішила їхати по чоловіка, але не доїхавши до села 500 метрів, попала під обстріл. На блокпосту, як звичайно, почали перевіряти телефони, а за 50 метрів вибухи. Я лежала в пилюці під машиною, плакала, просила відпустити якнайшвидше. Але “освободитєль” не поспішав. Назустріч їхали танки з орками, все було в диму. Ми якось доїхали. Саме так я вивезла чоловіка з окупованого села.

В Салтові в цей же день зникло світло, централізоване водопостачання. Почалося важке життя. За 2 км. щодня ходили за питною водою. Трохи ближче в колодязі брали технічну воду. Готували їжу щодня, тримати про запас не було де. Хлопці ходили рибалити.

До нас приходили односельці, у яких не було що їсти. Потім вони перебралися до нас у підвал. Діти жили у підвалі у сусідів. Там було 16 чоловік, з них троє дітей.

Орків майже не бачили, хіба що, коли виходили в центр.

Попереду було ще страшніше. Вночі з 2 на 3 травня прокинулися від сильного вибуху. Почали швидко одягатися, вибігли в коридор, свист і страшенний вибух. Знову вибух… Почувся несамовитий крик невістки. Щось не так.

Невістка вся в крові, численні поранення обличчя, шиї, рук, ніг, грудей. У чоловіка відкритий перелом правої руки, рани голови, ніг. Внучка з розбитою головою.

Час зупинився… Я не знала, чи всі живі будуть до ранку. Я навіть про це не думала. Я просто рятувала свою родину. Згадала все, що вивчала в школі, коли викладала медико-санітарну підготовку: накладала джгут, пов”язки із простирадл, змочувала губи поранених водою, весь час з ними розмовляла, щоб не спали. Не знаю, чому, але я боялася, що коли хтось із них засне, то не прокинеться.

Вибухи не припинялися всю ніч. Зранку я бігла вулицями в пошуках допомоги. Горіли хати, центр був дуже розбитий, димілися автомобілі, будівля старої школи, люди перелякані виглядали з хвірток. А я бігла. І ось в будівлі аграрного ліцею солдатська каска. Я підбігаю. Наші… Це були бійці тероборони. Поранених вивезли до училища для надання допомоги, на щастя, загрози життю не було. Не зважаючи на артобстріл, командир віддав наказ вивозити поранених до Харкова. Їхали на шаленій швидкості під постійними обстрілами. Мирослава в касці. Все обійшлося і ми опинилися на деокупованій території, сльози текли мимоволі. Нас врятували, ми живі!

Незважаючи на все пережите, я продовжую вірити в нашу перемогу, в життя в мирній країні без вибухів, плачу та горя.