Все життя я прожила в Лисичанську. 17 років пропрацювала лікарем. Війна все змінила. Обстріли у місті були сильними, вийти на вулицю було страшно. Я з чоловіком сиділа у підвалі деякий час, але через відсутність опалення там було дуже холодно, тож ми повернулись додому та жили там до 17 травня.
Моя дочка знайшла перевізника, після цього ми разом змогли виїхати. Зупинились у Павлограді. Згодом чоловік помер від інсульту. Звісно, ми не змогли його поховати на рідній Луганщині, ховали у Павлограді.
Зараз я сподіваюсь лише на завершення війни, бо дуже хочу повернутись додому, не дивлячись на те, що мого будинку більше немає.
