Родина Владислава Анатолійовича повернулася додому після евакуації. Щоправда, у Слов’янську і досі неспокійно. 

До війни я займався будівництвом. Поки що роботи нема. Думаю, скоро з'явиться, тому що треба буде все відбудовувати. Коли війна почалась, я теж працював, займався зварювальними роботами. Почали стріляти - я не зрозумів, що відбувається. Подзвонив знайомим. Вони мені і сказали, що війна. 

Коли прильоти були близько, я дуже переживав за дітей та онуків. Сам я в погріб не ховався, а за дітей хвилювався. Вони виїжджали на два місяці в Полтаву, а зараз повернулися. Тепер у місті більш-менш спокійно. Але вчора було сильно чути прильоти по Краматорську.

Школи, інфраструктура зруйнована. Багато приватних будинків пошкоджені. У нас теж був приліт, навіть воронка є. Багато дахів побило, але влучило в дорогу, жертв не було. Десь через два місяці був прильот туди, де паслися корови.

Вода була, бо у нас колодязь є. Привозять гуманітарну допомогу, роздають. Я коли отримую, коли - ні. На життя вистачає. Газу немає давно, світло то вмикають, то вимикають. Будинок самі опалюємо. Дрова дуже дорогі. Разом із сусідом збираємо гілки дрібні і топимо хату. Але нічого, у людей бувають і гірші ситуації, як подивишся телевізор. Нам гріх жалітися. 

Потихеньку люди повертаються у Слов’янськ. Я тут дивився за трьома будинками, годував тварин. Одна жіночка вже приїхала два тижні тому, днями ще сусіди повинні повернутися.

Я раніше вважав, що війна може закінчитися переговорами. А зараз навіть не знаю. Не можу нічого сказати. Переговорами щось і не пахне.