Літвінов Максим, І курс, Лисичанський гірничо-індустріальний фаховий коледж, м. Черкаси

Вчитель, що надихнув на написання есе — Лазарєва Альона Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я — звичайний хлопчик, зі звичайним життям, що мешкав у Сєвєродонецьку, вчився у школі №4 та радів кожному дню. Звичні будні дні та веселі години вмить обірвалися 24 лютого 2022 року. Тоді моє життя різко змінилося, без шансів на повернення до минулого.

Перші дні повномасштабного вторгнення відомі всім, особливо тим, хто вимушено був змушений покинути свої домівки. Вкотре українцям довелося відстоювати свою волю та життя свого народу, історію, за яку немало людей поклали життя.

Початок повномасштабної війни шокував усіх, кого тільки можна. І я не виняток. Вибухи, руйнування, хаос, страшні новини, від яких холонула кров. Усі ці фактори втамовували та били по слабких місцях людей.

Момент, коли розумієш, що нема іншого вибору, як покинути свій дім, — незвичний і дивний. Не всі могли змиритися з цим, але мені довелося. Перші дні у новому місці — незабутні. У той момент я відчував радість від того, що виїхав у безпечніше місце, але водночас усвідомлення того, що втрачене вже не повернути, інколи збивало з ніг.

У той самий час я прекрасно розумів, що переїзд у безпечніше місце не гарантує безпеку. На даний момент у нашій країні немає безпечних місць.

Мені, як людині, яка майже не була в інших містах, переїзд здався дуже незвичним. Запоріжжя — місто, куди я переїхав, дуже відрізнялося від того, де я жив. Незвичні місця та локації мене дивували. Лісова місцевість додавала місту свого життя та натхнення. Я полюбив це місто — воно стало моїм новим домом.

Але, незважаючи на це, я усвідомив, що забувати свій старий дім, який мені довелося покинути не за власним бажанням, є помилкою.

Наразі я облаштувався у новому місці, звик і готовий далі проживати тут. Мої надії не змінилися, бажання — ті ж самі. Надія, що все буде добре, та бажання бути в безпеці — мій пріоритет, що не змінився за останні 2 роки.

Озираючись назад, я розумію, що пройшов надто багато, щоб зупинятися. Тож я не втрачаю надії та продовжую жити це життя, роблячи все, щоб наблизити нашу перемогу і мати змогу знов навідати рідні місця.