Про те, що почалася війна, Таїсія Зініна дізналася від своїх колишніх земляків. Вони всі тоді думали, що це ненадовго. Потім їй довелося випробувати сильний страх і відчай, який змінився тяжким очікуванням.
Ще до війни я переїхала з Пісок в Первомайське доглядати літніх батьків. Коли стали говорити про війну, я думала, що це неправда. Але бідних пісківців так обстрілювали, що вони звідти бігли до мене, ми ж всі один одного знали. Думали, що це тимчасово, ненадовго.
А потім як почало шарахати! Страшно було, нервова система не витримувала. У нас тут п'ять будинків було зруйновано. Найстрашніше - коли ховалися в підвалах і довго там сиділи. Якось була я на городі і раптом почали стріляти. До підвалу я б не добігла, тому впала під деревом і лежала. Так страшно було, словами не передати.
Я кожен день чую, як стріляють. Морально мені жити ще важче, ніж матеріально. До магазину йти далеко, гроші отримати - взагалі треба за 30 кілометрів в Селідове їхати, а там місцеві жителі самі в чергах стоять, ще й ми приїжджаємо.
Дай Бог здоров'я Рінату Ахметову, він нам продуктами допомагав. Мені ще надала грошову допомогу польська організація, і я частину свого боргу віддала. Начебто дрібниця, але допомогло.
Всі матеріальні труднощі ще можна пережити, а морально ця вся ситуація мене просто вбиває. Мрію дожити до розв'язки. Колись адже має це закінчитися, адже триває вдвічі довше, ніж Велика Вітчизняна. Дуже хочеться, щоб закінчилася ця війна.
.png "Імена")
