Для нас війна розпочалася 14 липня 2014 року. Ми тільки приїхали до Харкова, і я хотіла купити необхідні речі дітям до школи. Повернулися додому, у Єнакієве, але ситуація нагніталася. Мешканці нашого будинку в підвалі почали облаштовувати бомбосховище. Ми приносили ліжка, чоловіки провели світло. Готувалися до найстрашнішого.
Маю п’ятеро дітей. Ми виїхали до подружки в Бердянськ. У день нашого від’їзду був страшний дощ. Поки проїжджали через Донецьк, було дуже страшно.
Старшій дочці було шість років, і вона розуміла те, що відбувається. Я пояснила їй, що вдома стріляють, і нам треба виїжджати. Ми виїхали, а наступного дня почалися сильні обстріли. Два тижні, поки ми були в подружки, я дуже переймалася за рідних. Вони постійно сиділи в підвалі. Слава Богу, наш будинок уцілів, але в тітки будинок обстріляли, там навіть убило жінку.
Через два тижні ми вирішили переїхати до Харкова, проте грошей не було. Картки було заблоковано, виплати на дітей не надходили. У вересні дитина не пішла до школи, тому що не було в що її одягнути та взути. Усі куплені для школи речі залишилися вдома. Мені здавалося, що буде так, як у Слов’янську: тиждень чи два – і все скінчиться. Але ні. Чотирнадцятий рік для нас був найскладнішим у житті.
У шістнадцятому році мені вдалося побувати вдома. Я була просто в шоку. Стояли розбиті будинки й дороги, не було таксі, довкола літали граки. Неначе потрапила у фільм жахів. Я не впізнала своє місто. Спочатку ми навіть хотіли залишитись, але потім передумали. Там досі діє комендантська година.
Мої друзі розповідали, що щомісяця одержували гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Подруга говорила, що Фонд надав допомогу, і їй безкоштовно зробили операцію.
.png "Імена")
