Новікова Дар’я.

Науковий ліцей комунального закладу вищої освіти "Хортицька національна навчально-реабілітаційна академія".

Кожна людина в світі чула, бачила чи була на війні. Люди завжди за щось воюють: територію, владу, гроші... Людина найчастіше не вміє вирішувати проблеми
словами, тому в хід іде бійка, а найбільші бійки називають війною.

На щастя, мене особисто війна поки що оминула. Я ніколи не задумувалася на тему війни, ну йде війна, мене не чіпає, то й добре. Напевно, багато людей так думають, поки війна не прийде до їх домівок, не забере батьків та юнаків на фронт, не зруйнує сади й городи. Але війна стосується кожного, навіть якщо у вашому місті, вашій країні її немає.

Відголоски війни є усюди: в дітях, які зосталися без батька, в матерях без синів, у місцях, де вже в найближчі роки ніхто не оселиться, в історії світу чи народів.

На початку літа в новинах казали, що скоро до Запоріжжя прийде війна, що юнаків призивають до армії, що, можливо, у вересні буде військове положення. І тоді я задумалася, а якщо це правда, що тоді робити?

Ось так, живеш спокійно, а потім приходить війна і все руйнує. А справді, що робити? Чи багато людей захочуть покинути те, до чого вони звикли, те що нажили за все своє спокійне життя?

А який це стрес для дітей, як пояснити маленькій дитині, чому ми їдемо з рідного дому й не можемо взяти всі її іграшки й улюбленця котика?

На початку літа я тільки й думала, а куди дівати наших тварин? В мене три
великих охоронні собаки, три котики й немає машини. Куди їх дівати? Вибачте, вбити, щоб з голоду одні не померли? Ні! Я не можу цього дозволити. Але хто погодиться вести з собою такий звіринець? Ніхто! Отже, я сиділа і думала, що робити, але ідея так і не прийшла мені до голови.

За літо думки про війну пішли так само швидко, як і прийшли. Я на хвильку відпустила цей тягар з душі… Але зараз, коли я побачила тему есе для конкурсу, я згадала… Можливо, те, що казали на початку літа, не збулося, але війна поряд, неподалік чекає, коли можна буде прийти і до нас, постукати у наші двері непроханою гостею…    

Навіть чутки про війну принесли в мій маленький світ розлад, крім роздумів про
тварин прийшли і питання: куди вивезти прабабусю,а ще, якщо доведеться тікати, то
куди?

Наприклад, моїй сім’ї нікуди податися і 100%, що багатьом сім’ям нікуди йти.

Люди придумали війну, щоб вирішувати свої проблеми, але вони не придумали, як вирішувати проблеми, які спричиняє війна, те горе, що вона несе за собою.

За написанням есе я згадала дуже чудовий віршик, який відображає моє ставлення до війни… Ці поетичні рядки – заклики тисячі дітей, таких як я, що хочуть жити у спокої та без турбот. Будь ласка, хай наші прохання будуть виконані… Подаю мовою оригіналу:

(читает девочка Оля с куклой Настей в руке)

Здравствуйте, взрослые дяди и тети!
Очень надеемся – нас вы поймете.
Мы – делегаты от детского сада,
С вами беседовать срочно нам надо!

К взрослым – и близким, и очень далеким –
Пусть отправляются детские строки.

В разные игры играют все дети,
В играх плохого никто не заметил.

Взрослые дяденьки тоже играют,
Только, наверное, правил не знают.

от: если домик в песке разрушаем,
Сразу и строить его помогаем.

Дяди какие-то дом наш сломали;
Нам повезло – в это время не спали...
Домика нет. И живем мы в подвале.
Дяди, зачем с нами так поиграли?

Мама сказала, что это – войнушка,
И у детей есть такая игрушка.
Есть. Но не вправду ж! Те дяди забыли
Детство свое? Ведь мальчишками были!

Мы же играем в войну ПОНАРОШКУ!
Вот постреляли мы в Пашку и в кошку:
Кошка не стала совсем притворяться,
Лапкой своей начала умываться;

Долго лежал притворявшийся Паша,
Только позвали – пошел кушать кашу.

Позавчера наш квартал обстреляли.
Много людей на асфальте лежали.
Мама мне глазки рукой закрывала,
Только сквозь пальцы я все увидала.

Красная лужа была на дороге,
Бабушка, рядом – от бабушки ноги.
Девочка – бледная, глазки открыты...
Кто-то сказал, что "двенадцать – убиты"...

Тети их звали и долго кричали,
Только те люди никак не вставали...

Вот еще – папы уходят куда-то;
Мама сказала, что это – солдаты.
В черном платке ходит мама Сережи –
Папа Сережи солдатом был тоже.

После пошел почему-то на небо,
Так же, как папы Оксаны и Глеба 

Если закончатся папы на свете,
Как же нарОдятся новые дети?!
Этой игры не хотим продолженья!
И потому объявляем решенье:

Мы запрещаем игру как плохую!
Вместо нее мы играем в другую:

Петька во время прогулки обедней
С Вовкой, со старшим из группы соседней,
Мирно играют теперь в дипломатов.
Слушать, конечно, порой нудновато,

Но мы готовы для вас постараться –
Можете смело вот так поиграться!

Дяди и тети, мы вам обещаем –
Больше в войнушку совсем не играем!
Очень вас просим – и вы не играйте!
Домики стройте, деревья сажайте.
Всех приглашаем сыграть с нами в СЧАСТЬЕ!
К вам с уважением – Оля и Настя.

Ольга Лищук