Мамчур Андрій

Комунальний заклад «Харківський ліцей №85 Харківської міської ради», 10-А клас

Надихнула вчителька української мови та літератури - Григорова Вікторія Петрівна

"Війна.Моя історія"

Вивчаючи історію, дивлячись фільми про війни, я ніколи не думав, що це жахіття станеться зі мною, моєю родиною, моєю Батьківщиною. Станеться… Війна прийде на мою землю, в мій рідний дім.

Але це сталося! О п’ятій ранку ми, всі українці, в піжамах бігали з квартири в квартиру, в тамбури і не розуміли, що відбувається. Так було і в моїй родині. І тільки дідусь всіх заспокоював і казав, що це, мабуть, навчання. А вже коли ввімкнули телевізор, то запанувала важка, тягуча, страшна тиша. Ніхто нічого не казав. Тільки тиша, перелякані очі, розгубленість і німий плач бабусі, яка постійно відверталася, ховала обличчя, щоб не налякати мене з молодшою сестрою.

Спочатку мені було навіть цікаво. Я спостерігав за батьками, дідусем, бабусею, сусідами. Версія сонного дідуся була така, що то все феєрверк, хтось щось святкує, а потім мама, яка сиділа на кріслі, підскочила від нового вибуху, і тоді всі зрозуміли, що це не свято і не навчання, а справжня війна. На розі нашого будинку з’явився танк, у сусідньому дворі - ще один. Звідусіль доносилися якийсь незрозумілий гул та дивні звуки, налякані люди кудись бігли, навіть не розуміючи куди і навіщо. Скрізь була суцільна паніка.

Після чергових обстрілів батьки вирішили переїхати з дев’ятого поверху до родичів у приватний будинок. Нам здавалося, що там буде безпечніше, ближче до землі, є підвал. І ось тоді моя зацікавленість поступово стала змінюватись на щось тривожне, на те, що я спочатку і не міг назвати, пояснити. Остаточно це нове відчуття сформувалося після декількох ночей в підвалі, палаючого смертельного неба та тремтячої землі під ногами від вибухів бомб та несамовитого гулу ворожих літаків над головами, гулу, який паралізує всіх і все. Страшно було всім. Я не вірю тим, хто говорить, що це все нестрашно. Страх зароджується у підсвідомості і дуже швидко захоплює тебе всього. Маленька сестра постійно плакала і не злазила з маминих рук. Всі постійно читали якісь новини, повідомлення від друзів та близьких з інших куточків Харкова, з інших міст та країн. Навіть наша кішка та собака стали мовчазні і невеселі, і весь час тулилися до нас, людей. Вони також швидко навчилися спускатися в підвал, ховатися разом з людьми від вибухів. І тільки їхні очі, ніби запитували нас: «Це що? Це хто робить? Навіщо?»

Через декілька днів ми переїхали ближче до метро. Це було найнебезпечніше місце у Харкові. Спали одягнені, не було опалення, звідусіль лунали вибухи, скрізь були дорослі зі скам’янілими обличчями. Мої рідненькі мама з бабусею намагались дивитись на нас з посмішкою, наче все нормально, і скоро все зміниться. Але нічого не змінювалося. Ми чули тільки вибухи, автоматні черги і бачили тільки біль, жах у очах оточуючих та руйнування нашого улюбленого найкращого міста на Землі.

У березні ми поїхали до Полтави, а через деякий час нас з мамою посадили на автобус, і ми вирушили за кордон. Увесь цей час я намагався триматись стійко і навіть спокійно, але прощання з рідними на вокзалі я не витримав. Плакали всі, навіть тато і дідусь, ніхто не знав чи ми повернемося, чи зустрінемося ще, чи вціліє наш дім, чи залишаться живими та неушкодженими наші рідні, знайомі і наш Харків. Автобус вирушив. « Ми поїхали, а душа залишилась на вокзалі,»- так потім сказала мама. І всі в автобусі погодилися зі сльозами на очах, з біллю в серці. Їхали з нами тільки жінки і діти.

Ми більше року були у Франції. Я дуже хотів додому. Це була перша подорож в моєму житті, якої я не бажав. Там ми зрозуміли, що краще рідного міста, Батьківщини, рідної мови і наших рідних людей немає нічого на світі. Я навіть погодився після повернення допомагати постійно бабусі на городі. Я взагалі згоден був на все, тільки щоб разом, родиною і на Батьківщині. Але кожного ранку ми читали новини, і серце стискало, жах нас не покидав. Наше повернення все відкладалося і відкладалося.

Тільки через рік ми повернулись, коли у місті стало трохи тихіше. Звісно не- безпечно і сьогодні, тому що війна і досі не скінчилась. На жаль, ми маємо звикати і жити з цим. Все, що до війни було мені звичним, про що я думав: все встигну і від мене нічого нікуди не подінеться, наразі стало найважливішим і найріднішим. Головне, що ми разом, живі-здорові, а остання модель айфону, ото тепер неважлива. Я люблю свій дім, своє місто, свою Батьківщину. І кожного дня, як усі діти і дорослі, чекаю на перемогу і повернення додому наших захисників і захисниць!

Слава нашим захисникам і захисницям , слава Україні!