Доброго дня!

Довго думала писати чи ні, і все ж таки вирішила написати свою історію. Багато тексту, багато думок... Мій дідусь (батько мами) пройшов Другу Світову війну, отримав контузію і через неї загинув у 2006 році. Він для мене завжди є прикладом справжнього чоловіка, батька, друга. Він ніколи не говорив про війну, ніколи нічого не розповідав і уникав всіх цих питань. Лише грав на баяні і з великим сумом приймав вітання 9-го травня.

Мій чоловік учасник бойових дій, одразу по поверненню з зони АТО ми вирішили одружитися і народити дитину.

Нашій доньці зараз два роки. Її другий день народження ми зустріли і провели у підвалі дитячого садка в Миколаєві.

Там ми залишалися до 5-го квітня, більше не витримали. Коли до нашого будинку прилетіла касетна бомба і загорілися гаражі з авто – в нашому будинку вилетіли балкони і вікна.

Пройшов місяць, а мені досі страшно... Зараз я з донькою у мами, я родом з Житомирщини. Тут ніби тихо, село і багато роботи. Про війну нагадують лише блокпости та новини. Але моє серце з чоловіком, котрий боронить південь нашої країни.

Окремо хочу розповісти про неймовірних наших людей, про моїх рятівників! Коли вночі 3-го квітня все це сталося, я почала шукати дорогу до мами, шукати як нам з донькою виїхати, як добратися...

Писала і звонила всюди. Всі говорили, що не можуть поїхати за нами, небезпечна дорога, на найближчі дні планується пекло в місті і т.д.

Один чоловік відгукнувся волонтером, але сказав, що забере мене з донькою за 12 тис. грн. В мене таких коштів не було, лише близько 3-х тисяч і на карті. Я вже втратила надію, бомбили все сильніше...

В останній момент вирішила написати у житомирські пабліки в Інстаграм. Запитала там, чесно не дуже вірила, що щось вдасться...

І тут мені в особисті повідомлення пише хлопець, невідомий. Каже, що готовий прямо зараз виїхати і забрати мене з дитиною. По оплаті не сказав нічого, лише за пальне і то, при можливості. Я не вірила, що таке буває!

Мій чоловік з ним поговорив, той надав свої документи, запевнив, що все буде добре і довезе до порога мами. Той хлопець разом зі своїм братом їхали всю ніч до Одеси, ледь не звернули на Вознесенськ (а там дуже небезпечно було), до кінця комендантської години чекали край дороги і о 6-й ранку виїхали до Миколаєва.

У нас та ніч була дуже страшна, гриміло і блискало все небо – я думала, що не вдасться виїхати...

Але хлопці приїхали, забрали мене і повний багажник речей (сказавши, що спеціально звільнили, щоб ми могли взяти все необхідне з собою). Ми їхали весь день, дуже страшно було бачити розбиті автівки, згорілі будинки по дорозі. Коли ми доїжджали до Житомирської області – почалася комендантська година, на кожному блокпосту говорили, що хлопці будуть їхати назад, що везуть мене з дитиною. Всі ставилися з розумінням і бажали хорошої дороги.

Вночі я ступила на поріг свого дому, за сльозами не бачила нічого. Моя мама заплатила хлопцям трішки більше, ніж просто за пальне, а вони відмовлялися зі словами: "Та не треба, то багато".

Просто неймовірно, що є такі люди. І це не дорослі чоловіки, а молоді хлопці 25-30 років. Я їм дуже вдячна за все!

А ще... Знаєте, тут в селі, коли гроза надворі - дуже красиво, було... А зараз блискавка і грім точно нагадують звуки і спалахи збитих крилатих ракет над нашим будинком в Миколаєві.

Коли по дорозі їдуть вантажівки, гуркіт такий, як ми чули з Херсонського напрямку.

Декілька днів тому наші літаки патрулювали небо над нами і моя донька стрімголов бігла до мене зі сльозами: ,,Мама, ду-ду!!!" (так вона називає всі ці військові дії і звуки). А перед цим ми з мамою їздили до райцентру, а в нас тут інколи їздять старі радянські автобуси, з балонами зверху - донька плакала і відмовлялася заходити всередину.

Я не уявляю, скільки часу має пройти, щоб наші дітки забули все це...

Зараз ми з мамою (і маленьким помічником) саджаємо город, заготовляємо дрова на зиму і доглядаємо садок, і дуже віримо, що скоро наш тато приїде до нас.

Знаєте, я вже впевнена на 1000%, що любов до України в нашому ДНК!!! Донька "підспівує" і плескає в долоні кожного разу як чує Гімн України, а коли по телевізору показують наших хлопців ЗСУ, вона їм шле повітряні цілунки і плескає в долоні. Це все вона сама, їй ніхто не показував такого. Коли у нас ростуть такі діти - прекрасно розумію, що в України прекрасне майбутнє.

Вибачте за таку велику кількість тексту, думки в голові всі переплелися. Всього Вам найкращого, миру і міцного здоров'я! З любов'ю і безмежною вдячністю, Оксана, родом з України. 
Слава Україні!
Героям Слава!
Слава Нації!
Смерть ворогам!

Історію передано до Музею телеграм-каналом доктора Комаровського.