Я довго не наважувалася написати. Тепер хочу поділитись своєю маленькою історією за весь час війни.

24.02. Москва. Я з жахом прокинулася близько 5 ранку. Сама. Близько 9-ї ранку дізналася про початок військових дій на території України.

Насамперед схопила телефон, стала дізнаватися у всіх друзів, як вони. Чи гаразд вони. Потім почала шукати причину, чому П. це зробив. Не знайшла. До кінця дня просто проплакала.

25.02. З жахом читаю новини. Досі намагаюся зрозуміти причину вторгнення. Не розумію. Грабував свою країну – одна справа. Навіщо лізти знищувати іншу? Абсурд.

Підписую усі петиції, які можу. Виходжу надвір. Багато зомбі навколо, їм просто не діло до війни. У тому числі дуже страшно. Поряд із протестаційними людьми легше. Ти не одна. Ти не збожеволіла.

28.02. Мені трапилася історія про зустріч Українки та російського солдата. Хоробра дівчина вийшла до солдата, простягла йому насіння соняшнику і сказала: "Ти прийшов на нашу землю зі зброєю, отже, залишишся в нашій землі. Нехай на місці твоєї смерті виросте соняшник". І так у голові моїй щось клацнуло, що я почала малювати соняшники. Найрізноманітніші соняшники.

01.03. Вирішила робити листівки, на звороті пишу цитати українських авторів. Василя Стуса, Миколи Гоголя, Івана Франка, Лесі Українки, Григорія Сковороди та ін. Я вигадала робити їх українською та помістити на них герб України. Шукаю друкарню для друку.

04.03. Щоранку дізнаюся, як справи у друзів, тітки. Один зник, не відповідає. Відчуваю почуття сюрреалізму, не може це бути по-справжньому.

Хочу прокинутися. Не виходить. Новини дивитися не виходить, надто важко. Тільки слухаю. І сльози самі течуть. Так не повинно бути.

08.03. Мені відмовили у пресі листівок у 8-ми московських друкарнях. Засмутилася, довелося переписати на англійську та прибрати Тризуб.

09.03. Друг більше не знайдеться. Загинув під уламками. Зникла подруга. Боюся, що з нею щось трапилося. Хтось із друзів перестав зі мною розмовляти. Я розумію їх. Але все ж таки дуже намагаюся хоч якось дізнаватися, що вони живі. Адекватних людей на вулиці, і просто протестувальників стає дедалі менше. Перебувати серед зомбі та в місті все страшніше. Аууууу, люди, де ви?

Скільки це буде тривати? Досить вже!

15.03. Мені трапилося відео військовополонених. Серед хлопців побачила, з яким ходила на концерти. Це було страшне почуття. Думала, що збожеволію. Сьогодні забрала перші листівки. Розношу по центру Москви. Начебто стає легше.

27.03. Подруга знайшлася. Розповіла, що навпроти її будинку впала бомба. Я навіть уявити не можу це. Разом плакали. Але тепер вона у безпеці. Тепер буде спокійніше.

29.03. Відрахувалася з університету. Не потрібен мені диплом від затятих прихильників спецоперації. Так і написала у заяві. Мені потрібно, щоб тітка і брати були гаразд. Щоб друзі були живі та здорові. А ще по всіх кутках там лишила соняшники. Протестувальників у Москві все менше, зомбі все більше, бути серед них все страшнішим.

01.04. Хотіла залишити соняшники біля пам'ятника перемоги у Кремлі. Майже вийшло. Ось і майже затримали за фото з Києвом.

Українці такі сміливі, такі відважні. Я теж буду відважною і триматись тут. Я саджатиму соняшники для України та тут обов'язково з'являться справжні.

03.04. Буча. Розпач. Зупиніть це божевілля. Хтось. Будь ласка.

04.04. Стояла на червоній площі з 3 соняшниками в одній руці та п'ятьма в іншій. Було кумедно. Хтось підходив та просив собі такий. Обов'язково давала. Не затримали. Але піти попросили через пів години.

13.04. Набралася сміливості та обклеїла манеж наліпками та соняшниками із закликом зупинити війну. Дивно, але спромоглася піти звідти дуже спокійно. Сподіваюся, що завтра війна закінчиться.

20.04. Відчуваю себе невидимкою. Де хтось із протестами? Я ходжу кожний день. Обходжу майже весь центр.

І нікого не бачу вже багато днів. Невже вже всіх посадили? Не можна здаватися. Не можна опускати носа.

02,05. Через довгий час тітка вийшла на зв'язок. У неї все гаразд і багато роботи. Я вперше за довгий час плакала від радості. Сподіваюся, що незабаром усе закінчиться. Вірю у ЗСУ.

06.05. Місто готується до святкування дня перемоги. Нудно і страшно. Напевно, сьогодні останній день пройду із Соняшниками, а далі – після закінчення бісівства. Занадто багато перекрито, надто багато радісних зомбі навколо. І чому ви тільки радієте?

12.05. Вирішила поділитися. Коротко. Може, колись опишу все це десь докладніше.

Дякуємо всім Українцям, – за те, що ви такі сміливі, сильні! Ви, правда, даєте мені сил продовжувати саджати соняшники. Будь ласка, посадемо справжні замість блакитних ялинок у самому центрі Москви.

Історію передано до Музею телеграм-каналом доктора Комаровського.