Віра Ковальчук народилася у родині з шістьма дітьми. Її батька забрали на фронт під час Другої світової, і він не повернувся. Мати не витримала тягаря голоду й намагалася накласти на себе руки, але її зупинили сестри. Вони забрали дітей. Віра виросла в тітки, чий чоловік також зник безвісти на війні.

Після закінчення школи вона вступила до медучилища, пережила голод, і вже як медсестру її направили працювати на Донбас. Там, у селищі Гірське, вона й провела все своє доросле життя — працювала, ростила двох дітей, мала власний дім і сад.

Коли почалася повномасштабна війна, Віра залишалася в Гірському одна. Сини й онуки вже мешкали окремо. Після чергового обстрілу до неї прийшла знайома й повідомила, що вранці буде евакуація.

Спочатку жінка дісталася Дніпра, звідти — евакуаційним потягом на Львівщину. На вокзалі, серед тисяч біженців, її знайшов син. Коли родина вирішила виїжджати до Швейцарії — Віра відмовилася. Вона не захотіла покидати Україну. У свої 88 років не уявляла, як починати з нуля в іншій країні. Вважала, що буде лише тягарем. Живе тепер у геріатричному пансіонаті на Житомирщині. Для неї це не будинок для літніх людей, а справжній притулок — як ті "міста-прихистки", про які написано в Біблії.