Горбатюк Юлія, Барський професійний будівельний ліцей

«1000 днів війни. Мій шлях»

Це есе дійсно буде про те , що ця війна змінила моє життя назавжди, а саме на "до" і "після". З моменту її початку стався мій найбільший страх , я з самого дитинства боялась втратити єдину дорогу для себе людину - свого батька, і цей страх нажаль трапився, 25.02.2022р. - він пішов добровольцем в ТРО.

Все було добре, поки він служив в Вінницькій області , але читаючи ці всі новини, страх ні на краплю не зменшувався, а навпаки зростав з кожним днем.

Кожен день приносив нові проблеми, не лише з фронту, але й у стосунках з сім`єю та "друзями". Страх і тривога за батька збільшилась в 1000 раз, коли його перевели в Донецьку область. Точно я сказати не можу скільки він там пробув, але всього лиш пару місяців.

Кожен день - звінки, повідомлення і переживання за татусем. І одного дня він не вийшов на зв`язок.

Намагаючись не накручувати себе, через пару днів мій дядько сказав, що тато поїхав на бойові завдання і залишив  телефон в частині , тому що там немає зони. Але саме дивне питання в моїй голові , яке тривожило декілька днів "чому ж він не попередив мене?". Я вирішила чекати його цих 2 тижні і надіятись що все буде дійсно добре , але не так то все було. Пройшло вже 3 тижні, але я "спирала" все на зв`язок , а можливо просто затримали надовше і немає як повідомити, але чекаючи ще пару днів , я знаходжу вдома дивний лист і розпитую в мами "що за лист , і що сталось?".

Самий найбільший страх це те що вона скаже, що його уже немає вживих, але лист був про те, що з 13.02.2023 року він офіційно являється безвісти зниклим.

Але саме найгірше - це те, що коли він останній раз приїжджав додому, в мене було тривожне передчуття. 9 лютого збираючись уже назад в дорогу, я чула як він на кухні говорив з мамою і казав що робити якщо його не стане, слухаючи це все я в своїй кімнаті билась в істериці і не розуміла чому все саме так.

З часом сімйні конфілкти тільки загострювались. Мама намагалась триматись, а я пішла поганим шляхом: "алкоголь і нікотин".

Я розуміла що все це не правильно, але в мене не було сил триматись, так як татусь був для мене єдиною підтримкою і опорою.

Внутрішні проблеми змусили мене віддалитись від усіх, тому що ніхто не розумів моєї болі і тільки обізцінювали проблеми.

Я не можу дозволити собі, щоб хтось про нього забув, тому ще з перших днів я зробила оголошення, для допомоги і поширення але до цього часу зовсім ніяких звісток, і я починала по трохи здаватись, але все ж таки стараюсь триматись заради нього.

Протягом 1000 днів війни я зрозуміла, що моя боротьба - це не лише за батька, а й за свою сім`ю, за те, щоб повернути нам можливість бути разом і підтримувати один одного.

Кожен день я намагалась знаходити маленькі радощі, навіть у темряві війни.

Я пам`ятаю як на моє 16-річчя він намагався зловити зону півдня, щоб привітати мене з іменнинами, але саме найбільше моє бажання заключалось в тому, щоб він поскоріше повернувся додому.

Мені дуже важко осознавати, що в січні мені буде 18 років, а в лютому рівно 2 роки, як я вважаю себе сиротою без нього.

Також мені важко ходити на "живі коридори", тому що боюсь що в наступний раз можуть везти мого батька, але не дивлячись на те що мені кожен раз стає погано, я не можу не піти вшанувати пам`ять ГЕРОЮ, який віддав своє життя заради мене і моїх близьких. Пишучи це есе в сльозах, можу признатись в тому, що раніше би я на це не наважилась би, але мені дійсно важко тримати цю біль в собі.

Перейшовши на 3 курс в Барському будівельному ліцеї, з перших днів мене зненавиділи, в принципі мене з першого курсу не полюбили, тому що "я не така як всі".

Мені образливо, що мені заздрять, за те, що мені дають виплати за батька, але ніхто з них не розуміє наскільки мені важко без нього і кожен раз кричу про те, що краще у мене забрали б всі кошти і віддали живого і непошкодженого батька. Але навіть якщо він повернеться "пошкодженим" я все одно буду його любити также як і до цього, і ще сильніше.

Я не розумію чому люди стали такими злими і заздрісними, я не намагаюсь якось сильно виділитись чи показати себе з вищої сторони, адже немає сенсу з себе щось представляти, коли на ділі нічого не означаєш в цьому світі.

На останок можу сказати одне. Щоб люди були добрішими і не заздрили один одному, адже Ви не знаєте, що пережила чи переживає ця людина. І цінуйте саме сьогодні всіх своїх близьких і рідних, адже ви не знаєте, що може бути завтра.

 СЛАВА УКРАЇНІ!!! ГЕРОЯМ СЛАВА!!!

(Вибачаюсь за помилки, які можуть бути в тексті. Текст написаний на емоціях. Не знаю куди дійде моє есе, але мені би було приємно якби хтось це прочитав)