"Я не розумів за що всю Україну хочуть знищити, ми ж ні в чому не винні"

Гуленко Костянтин

9 клас, Українська класична гімназія Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області

Вчителька, що надихнула на написання – Юрченко Аліна Сергіївна

Війна. Моя історія

Моя історія почалась так само, як і в мільйонів інших українців. Я прокинувся о сьомій ранку, як завжди, сонний почав збиратися до школи, батько був на роботі, а мама з сестрою спокійно спали. Раптом у мами задзвенів телефон, у трубці почувся голос моєї хрещеної, яка кричала, що почалась війна. Мама почала швидко збирати всі необхідні речі, вона була в паніці, дуже налякана, почала плакати. На сльози неньки моя менша сестра відреагувала ще сильнішим криком і плачем. Поки мама все збирала, я вже одягнувся і був готовий їхати куди завгодно (на той момент мені було 13 років, і я був в такому стані, що навіть не міг видушити з себе емоцій).

А що поганого зробила моя маленька сестричка, якій тоді було всього-на-всього шість років?! Ви тільки уявіть: дитина, яка ще не бачила світ і нещодавно навчилась говорити, могла померти в будь-який момент, і тільки за те, що вона українка! Скільки всього було дітей, чиїм життям відразу після народження вже загрожувала небезпека!...

Тим часом від цих роздумів мене відірвав мамин крик, вона швидко говорила, що батько буде з хвилини на хвилину, і ми їдемо в наше село. Це маленьке село знаходилося за п'ятдесят кілометрів від мого рідного міста Лубни, що на Полтавщині. Чому саме сюди? Тому що в це село за часів Другої світової війни навіть німці не дійшли.

Ми кулею вискочили з хати, сіли до машини та поїхали до бабусі, з якою мама вже зв'язалась по телефону.

Знаходились ми в селі доволі довго, може з місяць, якщо не більше, тоді десь через тиждень я повністю усвідомив, що почалась війна, і це викликало в мене такий жах, який неможливо описати словами.

Постійно читаючи новини, розпач наш зростав. Хотілося допомогти тим людям, які, на превеликий жаль, залишились на окупованих територіях. Зрозуміло одне: життя моєї родини, та що там моєї родини, всієї України ніколи не буде таким, як раніше.

Пізніше, після того, як ми всі більш-менш оговтались, моя родина повернулась до рідного міста. Перші, напевно, пів року, кожен сигнал повітряної тривоги викликав великий страх, і ми усією родиною, крім тата (він працював на роботі), бігали до бомбосховища.

До нас приєднувалися сусіди, які теж шукати захисту. Потім ми зрозуміли, що нашому містечку, дякувати Богу, нічого не загрожує, і поступово почали повертатися до звичного життя: ми з сестрою ходили до школи, тато на роботу, а мама господарювала вдома.

Але як би ми не намагалися жити як раніше, війна не проходить безслідно. З кожним сигналом повітряної тривоги серце починає калататися з неймовірною швидкістю. Зараз ми стараємось максимально допомагати нашим хлопцям, які боронять нашу батьківщину, незалежність, свободу - боронять наші життя та існування нашої країни та наших нащадків.

Я дуже хочу, щоб у всьому світі був мир. Для мене мир - це не просто відсутність війни, для мене це відсутність чвар, сварок, непорозуміння, фізичного і морального насильства, зла, брехні, несправедливості і всього поганого, що є в цьому прекрасному, але в той же час жорсткому світі.

Так, хтось може сказати, що це мрія малої дитини, але хіба не діти несуть щастя в цей світ, хіба не діти є щастям дорослих, хіба не в дітей добре, щире та чисте серце?

Запам'ятайте: ми, люди, маємо жити в мирі, Бог створив людину найрозумнішою істотою на планеті, дав нам розум, щоб ми розуміли наслідки війни, дав нам почуття, щоб ми могли любити своїх ближніх, а завдання кожної розумної істоти робити цей світ кращим.