«І слова були іншими: «Дівчатка, прокидайтеся, тривога. Треба до підвалу…»

Петрик Любов, учениця 10 класу Гімназії імені Володимира Малика Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Залата Інна Володимирівна

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Моє ім’я від слова любити. Люблю хом’ячків та котенят, люблю вдягати гарні сукні, можливо, навіть не зовсім сучасні, люблю вранішній мамин поцілунок, люблю сміятися із сестричкою до нестями й дивитися, як тато чаклує над бджолиним вуликом. А, знаєте, я їх, бджілок, зовсім не боюся. Жальне, ну той що! Трішки боляче, але зовсім не страшно…

Можливо, це дивно звучить, але перше, що я подумала, почувши страшну звістку 24-го лютого, це – «А як же школа? Я ж підготувала таке круте повідомлення про Шекспірівських Ромео та Джульєтту і мала б виступити з ним сьогодні на уроці зарубіжної. А контрольна з геометрії? Мені ж неодмінно потрібно написати її, щоб покращити бал за тему».

Потім я плакала. Мені не соромно в цьому зізнатися. Плакала не від страху, а від нерозуміння того, що відбувалося. «Як так? В двадцять першому столітті? В центрі Європи?» - думала я і безліч разів ставила ці питання рідним. Мама обіймала, заспокоювала, та я бачила ті ж самі запитання в її очах. І тоді мені хотілося сховатися під улюбленою теплою ковдрою, заснути, а прокинутися від маминого: «Донечки, прокидаймося! Час до школи!» І, як завжди, поніжитися в ліжку хвилин з десять, а то й п’ятнадцять, доки мама: «Дівчатка, спізнитеся!» А потім бігти наввипередки із сестрою до ванної кімнати…

Через тиждень ми вже жили в хатинці покійного дідуся в селі. Там я вже не плакала. Так, інколи бувало…Топили дровами грубу, мама варила смачний борщ. Це ж не на газовій плиті! До підвалу вже не ходили. Увечері закривали віконниці, не вмикали світло. А тато знайшов у комірчині керосинову лампу (дідусь тримав на всякий випадок). Дивилися новини, добре, що працював старенький телевізор.

Юрій повернувся з-за кордону, де мав хорошу роботу. Вивіз сім’ю з Києва, влаштував у безпечному місці, а потім приєднався до своїх побратимів, з якими воював ще в чотирнадцятому… «Не переживай, бачиш, наші хлопці нас захищають,» - сказав тато. І мені справді стало легше.

Отримала свідоцтво про здобуття загальної середньої освіти. Навчаюся в десятому. Радію тому, що маю змогу ходити до школи, зустрічатися з друзями та вчителями, а під час повітряних тривог перебути в укритті. А ще маю власний ютуб канал. Створюю коротенькі відео про Україну, її минуле та сьогодення. А я це вмію робити! Сподіваюся, мої підписники (а їх у мене триста три, і серед них українці, американці, індуси, білоруси, ізраїльтяни, литовці) ще краще пізнають нашу душу, нашу силу.

А нещодавно мама дістала з шафи вишиті сорочки нашої прабабусі. Уявляєте, ми з сестричкою підрахували, що їм має бути близько ста років. Родинний скарб! Звичайно ж не втрималися, одягли…Дивувалися, крутилися перед дзеркалом. В якийсь момент я відчула, яка дорога для мене ця річ. Дорога та цінна, як пам’ять і сила предків, яку неможливо вкрасти, зруйнувати, вбити. Ось вона історія моєї нації… Реальна… До неї можна доторкнутися. Це моя суперсила! І в мене її ніхто не відбере, бо я українка!