Мені 39 років, ми з сім’єю жили в Торецьку. Зараз я навчаюсь в Бахмутському медичному коледжі, а дитина моя - в 11 класі. Чоловік - військовий. Ми з дитиною знаходимось в місті Покровськ.

24 лютого мені зателефонувала сусідка і каже: «Збирай речі, почалася війна!» В перші дні війни не стало води і газу в місті, тому що перебили світло. У нас лінія фронту з Горлівкою. 

Шокувало, що довелось переїхати з рідного дому. Не всі люди ставилися до нас із розумінням, наче ми в чомусь винні.

Мене приємно вразило, що дійсно було багато допомоги: і від фондів іноземних, і наша влада нам допомагала. У квітні наших дітей з вчителями доправили до Латвії - за це дякую нашій місцевій владі. Я відчула, що ми не самі, нам допомагають.

Наша евакуація відбувалась вже з чоловіком. 

Труднощі були в тому, що неможливо було знайти одразу житло, бо було багато людей. Були готелі спочатку. Звісно, це дорого, але ми не розуміли, куди їхати, де безпечніше, де жити, куди забрати дитину з-за кордону. 

Я просто не розуміла, що мені робити і куди їхати з повною машиною речей. Куди очі дивилися, туди і їхали. Спочатку в Дніпропетровську область, потім повернулися в Покровськ, бо чоловік працював на шахті. Ну а зараз - у Збройних Силах України.

Мабуть, вже за весь цей час ми звикли до всього. Я розумію, що треба жити далі і підіймати дитину. Бачу позитив. Не зважаючи на важкі часи, бачу перемогу.