Анна Литвиненко, 10 клас, Іванівський ліцей Іванівської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області

Вчитель, що надихнув на написання есе – Готенко Тетяна Сергіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ранок 24 лютого 2022 року. Цей момент назавжди залишиться в моїй пам’яті. Пам’ятаю, як сьогодні.

Мені було лише 12 років, я не розуміла всю серйозність цієї ситуації, не розуміла, що відбувається, але мені було страшно та неспокійно. Перші мої слова, коли мені сказали, що «почалась війна», були такі: – А в школу я піду? І через хвилину я побачила повідомлення нашого класного керівника, що ні.

І на наступний день починається жах. Усі панікують, не знають, що робити, як себе поводити. Тоді я вперше побачила в очах своєї мами та бабусі відчай. Незабаром нас лишили світла, зв’язок був дуже поганий. Було таке відчуття, що мене відрізали від світу. Ніхто не знав, що відбувається, ми чули лише вибухи та задавались питанням: «Що буде завтра? Чи настане воно взагалі?»

Коли орки зайшли в моє село, це було наче в якомусь фільмі. Ніхто не міг повірити, що це все відбувається насправді. До того моменту, як ми почали ночувати не вдома на своєму ліжку, а в холодному та сирому погребі.

У перший день окупації я майже не спала. Коли чула крик «На підлогу!» — відразу підривалася та лягала на холодну підлогу зі сльозами. Я не знала, чи все добре з моїм татом, який був на той момент у місті. Я почула від нього по телефону лише: «Щось горить! Чернігів хочуть забрати».

Чи плакала я? Так. Неможливо описати ці відчуття словами. Було боляче бачити цих «рятівників» на нашій землі, а потім і в себе вдома — вони шукали телефони, будь-що, чим можна підтримувати зв’язок.

Пам’ятаю, як вони стояли переді мною та питали, як мене звати, чи не голодна я, на що я просто хитала головою, стоячи біля мами, яка нещодавно закривала мене своїм тілом, лягаючи на мене. Як дитині, мені дуже хотілося солодкого, але я розуміла, що може настати той момент, коли взагалі не буде чого їсти, тому що ніхто не знав, скільки це буде продовжуватись.

Я також розуміла, що якщо відбудеться пряме влучання, мене вже не буде. Я більше ніколи не побачу свою сім’ю, брата, тата та близьких родичів, яких не було з нами на той момент. У тому сирому місці я вивчила молитву, яку читала, коли наш будинок трусився, і все гуло навкруги. Я пам’ятаю кожен день, кожну хвилину того пекла.

Я пам’ятаю, як бачила, що у когось горить будинок, та боялась, щоб мій не був наступним. Мені хотілося лише повернутись у мирне життя, коли був вірус, але було спокійно. Хотілося піти до школи, до своїх однокласників. Але це було неможливо.

Той день, коли нам сказали, що «вони виїхали! Покинули село!», — на моїх очах навернулися сльози, коли я побачила наших ЗСУ. Коли я вийшла в село, у мене не було слів. Ця картина досі перед моїми очима: зламана техніка, згорілі будинки, від яких залишилась лише піч... Усюди валялися патрони, на всіх парканах було написано: «Тут діти!» Але всі ми знаємо, що не завжди їх це зупиняло.

Нам відразу допомогли волонтери, які видали всім усе необхідне — від їжі до засобів особистої гігієни. Їхню допомогу ми отримували майже щодня. За це я була їм дуже вдячна. Без цієї допомоги ми б просто не знали, що робити.

Іноді я, задумуючись, питаю себе: «Як я це пережила?» Це було дуже важко для дитини, яку змусили подорослішати дуже рано. Спитаєте ви про наслідки? Так, вони були. Після всього цього в мене з’явилися шкідливі звички.

Я дуже вдячна собі за те, що змогла подолати це і навчилася жити далі.

Але мені не вдалося побороти страх перед гучними звуками — у мене все завмирає, коли я чую щось схоже на гул літака чи звук прильоту. Жодна дитина у світі не повинна відчувати на собі жахи війни. Це дуже страшно — страшно відчувати відчай, і незвично відчувати адреналін, який зараз присутній у кожного українця.

Нещодавно я знайшла свій щоденник із сьомого класу, записи в якому обірвалися 24 лютого. Я запитала себе: «Яким було б моє життя, якби все це не почалося? Чи було б добре?»

Я не пам’ятаю життя до війни — вона поділила моє життя на «до» і «після». Це реальність. Усе це відбувається насправді.