Оберемок Вікторія, 9 клас, Комунальний заклад освіти "Покровська гімназія№2" Покровської селищної ради Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Грипась Надія Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року, ранок 06:45. Схвильована мама забігла в мою кімнату, я прокинулась та запитала: - Мам, що трапилось? З тремтінням в голосі та руках, мама промовила: - Почалась Війна… Коли я почула ці слова, в моїх очах впав світ… З цього дня  моє життя розділилось на ДО та ПІСЛЯ…

Світ гойдався, я не могла повірити в те, що мою державу можуть знищити. Ця інформація ніяк не вкладалась в голові…

Люди були шоковані, почався справжній апокаліпсис. Всі бігали по магазинах, скуповуючи  все, на заправках не залишилось палива, хтось одразу виїжджав. Цей день став чорним для всіх українців. Того ж дня ми заклеїли та забили вікна, ввечері  в хаті вмикали тільки ліхтарик на телефоні. Через декілька днів ми підготували все в сховищі, для того, щоб перечікувати  повітряні тривоги, та, не дай Боже, ракетні обстріли.

Кожен день по телевізору йшли ОДНІ новини, ми слідкували за ними, дізнавались, що взагалі зараз робиться на території нашої країни.

Ось так і  проходили дні за днями: в тумані; я досі не могла прийняти факт війни;  чи не кожного дня мама з татом забігли в кімнату занадто стривожені: ,,Віка тривога, бігом одягайся". Ми всі поспіхом  бігли  в льох, моя молодша сестра, якій всього 3 місяці, закутана в ковдру, роздивлялась усе, що робилось  навколо. На хвильку ми завмирали, чули  гучний  звук сирени.

Ми всі вибігали з коридора, прямуючи до сховища. Соломія плакала, ми, охоплені  жахом, очікували найстрашнішого. Так, підтримуючи один одного та рідних, ми і жили.

Ми думали що сирени - це страшно, але страшно було те, що сталося далі... Якось ми спокійно готувались обідати, аж почали чути дивні звуки, потім пролунали вибухи. Телефон мами розривався, їй дзвонили знайомі та питали, як ми. Потім ми дізнались, що збили два наших літаки, один пілот катапультувався, а інший, віддавши своє життя, врятував наші. Він відвів палаючий  літак в поле.

Так, з тривогами,  пройшла весна, вже закінчувалось літо. Ми майже кожен день чули різні не дуже гучні вибухи. З часом  навіть почали звикати до такого життя…

Але одного ранку, уві сні, я почала чути гучні вибухи, думаючи, що це сон, але остаточно прокинувшись, зрозуміла, що це насправді. Після трьох вибухів я побігла до дверей, щоб побачити  батьків, але знову  пролунали  вибухи. Я залетіла на своє ліжко, накрившись ковдрою від страху, закрила вуха та почала кричати, я не могла контролювати свої емоції, я дуже злякалась. Мама прибігла до мене, заспокоїла, а потім усією родиною ми вийшли на вулицю, вибухи припинились, а на іншій стороні річки ми побачили  полум’я  та дим…  Ось так прийшов  ранок  29 серпня о 04:07.

Періодами  над  нами  літали винищувачі та гвинтокрили. Але ми знову почали звикати, хоча страх нікуди не подівся.

Потім була  тривожна осінь. 10 жовтня 2023 року мій тато пішов захищати державу. Вранці, проводжаючи його,  ми намагалися триматися, але коли таксі від’їхало, витираючи сльози, ми не розуміли, що робити далі. Йшли дні, тижні, місяці, ми продовжували слідкувати за новинами, тато вже вивчився на мінометника. І першим його напрямком стала Мар'їнка, яку стирали з обличчя землі.

То був страшний період, тато взагалі не виходив на зв’язок. Потім його перекинули на Авдіївку… А ми знов чекали його дзвінків…

Пройшов вже рік з того моменту, як тато захищає нас. Ми живемо дуже близько від фронту, постійно чуємо вибухи, але  усі уже до цього звикли. Так, мене все ще лякають звуки вибухів, але найбільше лякає те, що я вже не пам'ятаю: як це жити без війни? Я не пам'ятаю життя без сирен та вибухів. Я дуже сподіваюсь, що скоро цей жах припиниться, бо ВІРЮ в ЗСУ.