Ромащенко Вероніка, 11 клас, Слов'янський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 1 Слов'янської міської ради Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маєв Сергій Федорович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Добрий день… Я завжди вважала, що життя моє звичайне й не особливо цікаве іншим. А що цікавого? Сиджу вдома та вчуся онлайн. Навіть здається, що історія моя не гідна вашої уваги. Але коли мені дали змогу написати про свої почуття, переживання, то я подумала: «Чому б і ні?»

Отже, мене звати Вероніка, і... я майже три роки не живу у своїй рідній квартирі. Чи сумно мені? Звичайно. Як і всім, хто покинув свою домівку, своє місто.

Але є те, що дає мені сили та надію — я маю зв'язок із домом. Прикро, що багато хто з українців змушений був поїхати далеко — хтось в інші куточки України, а деякі навіть за кордон. Ну а я знаходжуся зараз за дві години дороги від свого дому. Мабуть, легко казати, що «це зовсім невелика відстань», і кожен хотів би бути настільки близько до рідного «гніздечка», щоб мати можливість хоч іноді бачити рідні вулиці. Це так, але, на жаль, все одно боляче. Перебуваючи «в еміграції», я відчуваю сильну тугу за життям, яке колись було для мене звичайним, коли кожен наступний день був схожий на вчорашній, коли школа рятувала від нудьги, примітивного (як тоді здавалося) життя. Зараз же якась пустота поглинає мене і не відпускає, а я з гіркотою розумію, як класно було жити, не думаючи про те, що одного разу твоє місто може перетворитися на суцільну руїну, непридатну не те що для життя, а просто до існування там живого.

«Щоб по-справжньому зрозуміти цінність чогось прекрасного, треба його втратити».

За цей час мені вдалося побувати вдома лише один раз.  Коли ми з родиною приїхали до Слов'янська, я побачила свою школу. Звісно ж мене охопили емоції, сльози навернулися на очі, бо прекрасно розумію, що я вже в 11 класі, та часу, щоб повернутись до свого звичайного шкільного життя, майже не залишилося...Чесно кажучи, мені водночас і радісно, і важко знати, що мій дім зовсім поруч. Бо зв'язок із батьківщиною зберігається, частинка мого мирного життя завжди поряд із мною. Однак, потрібно розуміти, що саме ця «близькість»  і робить для мене ситуацію складнішою, ніж коли я б знаходилася дуже далеко.

Багато людей, котрі виїхали, потихеньку втрачають свою «душу» і вже не планують повертатися додому. Я ж залишаюся поряд, й ця близькість постійно нагадує мені про те, що я не можу бути там, де хочу.

Хтось може сказати: «Що тебе тримає? Вероніко, бери та їдь додому і не ний!». Але все не так просто! Річ у тім, що навіть ця близькість не є гарантією моєї свободи руху. Майже щодня, коли батьки читають новини, я чую, що Слов'янськ під загрозою обстрілів. Постійні вимкнення світла, ризики на дорогах— все це зупиняє як мене, так і моїх батьків від повернення додому. Я не можу наражати себе та свою родину на небезпеку.

Три роки війни змусили мене подивитися на багато речей по-іншому. Я навчилася цінували кожний момент, бо боюсь це втратити.

Мій шлях — це шлях терпіння, витримки та надії. І хоч я не можу часто бути вдома, я знаю, що цей зв'язок з рідним краєм, який я маю — це справжній подарунок. Я справді мрію про той день, коли зможу без страху повернутися додому, й тоді рідне місто стане для мене не просто спогадом, а місцем, де я знову буду жити, сміятися та вчитися.

Уявляєте, майже тисяча днів повномасштабної війни… За цей час багато в моєму житті змінилося, як і змінилося життя мільйонів моїх співвітчизників.

Але у моїй душі є віра в те, що цей страшний період залишиться лише у спогадах, які, на жаль, тепер нічим не витравиш, не зітреш, не виріжеш, а наші міста та села знову будуть жити в мирі. Мій шлях — це дорога додому, до моїх мрій, які обов'язково здійсняться!