Сім’я з села на Херсонщині вирвалась з окупації не з першого разу. Тепер вони впевнюються, що вчинили правильно, коли чують від односельців, як змінилось життя там
Жили ми своєю сім'єю в нашому мальовничому селищі Козацьке у Херсонській області. Я працювала, дитина навчалася в школі, чоловік здебільшого їздив у Київ на заробітки. Коли війна почалася, слава Богу, що чоловік був з нами. У перші хвилини в нас була паніка, ми хотіли зразу виїжджати, але потім якось заспокоїлися і вирішили залишитися. Було дуже страшно, терпіли і пережили ми дуже багато.
Найскладніше було відчувати тих мерзот в нашому селі. Вони там себе почувають богами, бо у них в руках є зброя. Ходять по нашому селищу, їм все дозволено.
Поки ми були там, можна було ще терпіти їхню присутність, ще не було такої агресії. Я ось вчора спілкувалася зі своєю подругою, яка залишилася в окупації, то вона каже, що наразі вони дуже злі, б'ють дівчат. Якщо раніше їх стримувала присутність дитини - на моїх очах вони раніше роздавали і ласощі дітям - зараз такого там немає.
Окупанти можуть зайти в будь-який момент у хату, обшукати, можуть забрати людину без видимих причин. Недавно нашого односельця забрали і протримали десять днів у підвалі в Новій Каховці, а потім в місті просто викинули чоловіка. Слава богу, що він живий.
Рашисти тероризують населення. Дуже багато з'явилося колаборантів. Я ще там сама бачила, як односелець кавказького походження віз на своїй машині російського солдата, і на будинки показував руками. Потім, коли були обшуки по будинках, то навпроти тих будинків їхні машини дуже надовго зупинялись.
Поки ми там були, то продукти, вода і світло були з Нової Каховки - там наші українські люди збирали гроші, купляли продукти і присилали нам в Козацьке. Потім я скидала їй гроші знайомій на картку, а вона вистояла мільйон черг, що змогла, те купила, і передавала мені.
Наразі з продуктами там не дуже. ГЕС пошкоджено, сполучення з містом немає. У кого є автомобіль, в кого є можливість, той їздить на закупи в місто Берислав. Деякі місцеві нормальні люди молоко, яйця продають. Світла там немає на сьогоднішній день, а якщо немає світла, то люди залишаються без води. Газу немає вже давно, бо десь півтора місяці назад були удари по Каховській ГЕС, а там проходить газова труба, і вона була пошкоджена.
Виїхали ми не з першої спроби. У Давидовому Броді стояли в колоні, черга була дуже велика. Окупанти їздили і кричали, що ніхто не проїде, і щоб повертали назад. Так нікого і не пропустили.
Десь дні через чотири поїхали на їхній основний блокпост - там село Брускинське. І там вони ходили і кричали: «Вы что, не понимаете?! Почему вы здесь стоите? Вы не проедете!» Вони там почували себе богами. А потім їхала якась машина, як раніше були наші «швидкі допомоги», і за нею всі проїхали.
Коли ми заїхали на перший український блокпост, почули слова: «Доброго вечора, я вас вітаю». Ці слова просто були як бальзам на душу. були сльози радості, такі неперевершені відчуття! Тільки заради цього можна було виїжджати.
Наразі, вже на підконтрольній території, якщо десь чую вибухи, то спочатку здригаюсь, а потім розумію, що це навчання наших хлопців. Дуже важко чути сирену повітряної тривоги. На дитину зовсім ніяк не вплинуло, слава Богу. Я пам'ятаю, коли йшли перші дні боїв, обстрілів, я не могла ні їсти, ні спати, мене трусило в прямому сенсі цього слова, то моя донечка мене заспокоювала.
А у моєї подруги дочка старша від моєї дитини на рік, їй 11 років. Вона цілих дев’ять днів боялась виходити з підвалу. Коли були сильні обстріли, то дитина навіть до туалету боялася виходити. Я веду до того, що є діти, які морально і психологічно дуже постраждали від цього всього. Дуже страшно, що діти запам'ятають на все життя отакі події.
