Білоус Ольга Геннадіївна, вчитель, Державний навчальний заклад "Барський професійний будівельний ліцей"

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – то гірка чаша  для всіх українців. Одні на фронті, інші в тилу. Неможливо сказати, кому ж все-таки  важче: тому, хто  щодня, щохвилини під кулями, мінами і гранатами, чи тому, хто в тилу? Багато українців, ризикуючи життям, рятують інших від знищення. Такі ми, такий у нас генетичний код. Сьогодні я вдома, сьогодні я у відносній безпеці, у своєму тихому, і все ще майже мирному місті – Бар на  Вінниччині. Я безмежно люблю своє місто, маленькі охайні вулички, які  останнім часом потопають у квітах, не через те, що їх багато насадили, а через те, що ними встеляють шлях Героям, які загинули, захищаючи нашу Батьківщину. Тут народилися мої діти й онуки, тут мої мрії, тут моя  душа, тут моє майбутнє - мирне майбутнє. Я дуже хочу в це вірити!

Дивлячись у вікно,  не віриться, що навколо війна, що  смерть і розруха панують в країні… тихо і спокійно скрізь, але підсвідомість точно знає – на жаль, все не так.

Ця тиша врізається у вуха особливо гостро одразу після вимкнення сирени. З нею повертається й ілюзія  безпеки. Страшна реальність - змінився цілий світ. Світ похитнувся. Життя уже ніколи не буде таким, яким було ДО. Моя Україна потопає в морі сліз й океані горя. Її родючі землі заливають ріки крові. Ця війна хотіла розділити нас і знищити наш дух. Та, всупереч підступним планам ворогів, навпаки – зміцнила його і об'єднала українців по всьому світу в одну велику, дружню родину. І це вселяє надію на те, що все буде добре. 

Сьогодні у багатьох знайомих пригнічений настрій. Всім дуже важко, морально і фізично. Ну нічого, не здаємося - ми ж українці.

Ці страшні дні змусили кожного українця переоцінити свої пріоритети. Кожен з нас зрозумів, наскільки важливі такі поняття, як життя, свобода, любов до рідних і до Батьківщини.  Зараз ми настільки єдині, як ніколи раніше. Серед нас тепер немає чужих, чужого горя, чужого болю. Болить усім - однаково сильно, пекуче, нестерпно. Мій шлях - це шлях мільйонів українців, ми всі стали сильнішими і ріднішими. Впевнено крокуємо вперед  з  гострим болем в серці і криком, що застряг у горлі, з  очима,  мокрими від сліз. Болить душа. Серце крається. Це кроки злості, суму, апатії, кроки страху, ненависті, жорстокості. Кроки, сповнені відчаю, жаху, болю, сліз і розпачу, ступору і психічного виснаження. 

Мене не покидає відчуття несправедливості, почуття провини, страх перед майбутнім, страх за своє життя, страх втратити когось. 

Ми всі стомилися… Але ми йдемо далі, щоб відомстити  за кожне загублене життя, за кожну нову рану на тілі України, за кожну вбиту жінку й дитину... За кожну  покалічену долю, зруйновану оселю. За кожен клаптик рідної землі. За кожну мрію. За кожного полеглого героя.

60 жовто-блакитних прапорців…60 втрачених життів… Саме стільки, на сьогодні, втратив наш навчальний заклад випускників. Горіть у пеклі, окупанти!

Не пробачимо вам жодне втрачене життя, жоден зруйнований будинок, спалені поля та понівечені ліси, жодну рану на тілі нашої України. Не пробачимо!!! Я не хочу бачити в очах українських дітей приречений погляд горя і відчаю. Я хочу, щоб у молоді було світле майбутнє. Щоб в їхніх очах, замість горя і страху, світилися оптимізм, доброта, спокій і впевненість у завтрашньому дні.

Завтра… не знаю, чи настане завтра, і яким воно буде для мене і мільйонів українців… знову новини, перекличка, тривоги, online уроки, робота, рутина... Та головне, щоб для нас всіх таки настало це ЗАВТРА. Перемога буде наша! Я вірю в це всім серцем. Я це відчуваю! Слава вільній Україні! Слава героям!