Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Дмитро Віталійович Олексієнко

«Я назавжди запам’ятав заплакані очі матері»

переглядів: 278

Олексієнко Дмитро Віталійович, 16 років, КЗ “Феськівський ліцей”, с. Феськи

Есе «Один день»

На мою думку, війна - це найстрашніша подія в житті кожної людини. Але, на жаль вона завжди буде, адже ніхто не хоче підкорюватися і робити те, що йому не подобається.

І cьогодні я хочу розповісти історію мого товариша Антона, про те як він та його родина зіткнулися з війною віч на віч.

Зі слів хлопчика: “Це був звичайний весняний день. Вже розтанув увесь сніг, але сонце ще не гріло. Я сидів у школі на своєму улюбленому уроці, ми вивчали логарифми, і раптом за вікном пролунали постріли. Всі були дуже налякані, але вчитель не розгубився і велів залізти під парти. Ми слухняно виконали наказ і стали чекати. 

Через деякий час постріли вщухли. Мені здалося, що вже промайнула ціла вічність, але насправді пройшло не більше години. Згодом у клас зайшли наші військові і наказали іти за ними. Ми всі трусилися від переляку, але слухняно виконували те, що нам говорили. Всіх дітей, які були у школі, евакуйовували і саджали в автобуси.

Проїжджаючи рідними вулицям, я побачив багато військової техніки та машин швидкої. Ще мені дуже запали в пам’ять ті будинки, які були понівечені кулями. Саме тоді я зрозумів, що на моїй рідній землі почалася війна.

Прийшовши додому, я побачив, що батьки збирають речі. Вони розповіли про те, як ворог намагався захопити шахту, де працював мій батько. Я назавжди запам’ятав заплакані очі матері, такою я іще не бачив. На наше щастя, мама встигла купити останні квитки на потяг, який прямував до Харкова.

Зібравши всі необхідні речі, ми пішли на міський вокзал. Дорога була не довгою, адже наш дім був біля нього. Прийшовши туди, наша родина могла спостерігати, як купа наляканих людей старалася застрибнути в будь-який потяг, тільки щоб виїхати звідси. Ледве зайшовши в потрібний вагон, ми доїхали до Харкова.

На вокзалі сиділо багато людей, і в їхніх очах я бачив сльози та розгубленість. Вони не знали, куди йти і що їм робити. Особливо мене вразив старенький дідусь, який сидів із собакою на руках і плакав. 

Розмістившись в середині вокзалу та зробивши імпровізоване ліжко із того, що було, ми лягли спати. Наступного ранку прийшли волонтери, які дали нам матраци, їжу та теплі ковдри. Я дуже вдячний цим людям за поміч у таку скрутну хвилину.

Мама дуже тяжко переживала наш переїзд, адже вона прожила на Донбасі все своє життя. Тато не подавав виду, що щось трапилось, але по його обличчю можна було все прочитати без слів.

Але, на наше щастя, на вокзалі ми залишалися недовго, наш тато знайшов житло і через деякий час ми жили на околиці міста.

Переживши це все я розумію, що мир – це найважливіше, що може бути у світі".

Мене неабияк вразила історія Антона, і почувши її, я зрозумів, що війна не є такою, як її описують у фільмах, книгах чи комп’ютерних іграх. Це жорстоке кровопролиття, заплакані очі матерів та зламані долі людей. Хочу побажати всім людям на світі, щоб вони ніколи не побачили цього всього. 

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
2014 Текст Історії мирних діти безпека та життєзабезпечення діти Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій