Війна почалася з того, що телевізори розповідали про війну. Але ми усвідомили це, напевно, у 2015 році. У 2014 році був Слов’янськ, Краматорськ, але в Луганськ ще не доходило. Ми розуміли, що щось відбувається не так, що бойова техніка. Але ми не розуміли, що відбувається і для чого, ніхто не вірив, що можлива війна.

У 2015 році місто Щастя було окуповане «ЛНР». Коли там почалися бої, мені з маленькою дитиною довелося виїхати до бабусі, тому що було небезпечно, страшно. Відбувалися обстріли, руйнувалися будівлі. У нас зруйнований супермаркет і є дуже багато будівель, коли прилітало у квартири.

Напевно, найголовніше та страшне з того, що змінилося – виїхало дуже багато людей. Тоді місто вимирало. Напевно, якби не Луганська ГРЕС і наш завод, то людей там би не залишилося. Дуже шкода, коли гинули мирні люди й солдати. Це сумно. Я розуміла, що в мене росте син, йому доведеться служити, і це дуже страшно. Руйнувалися будинки. Було страшно дуже-дуже.

Звичайно, я планую повертатися додому, коли все закінчиться. Це моє улюблене місто, я там виросла. Хотілося б, щоб моя дитина там виросла, там більше можливостей, ніж у селищі Велика Чернігівка.

Стало дуже складно пересуватися. У мене під час війни помер чоловік, він був цивільним чоловіком. Його зачепило осколком, він не брав участі в жодних воєнних діях. Цивільний чоловік, батько дитини... Через його загибель у мене була травма. Так вийшло, що він поїхав до батьків на територію «ЛНР».

Я шість років не можу поїхати до нього на могилу, тому що важко з пропуском, дитину не потягнеш. І фінансове становище теж дуже впливає. Раніше в мене була робота, була можливість поїхати. Зараз вибору роботи немає. Люди перебиваються, як можуть, якимись заробітками. У 2016 році я отримувала допомогу від Фонду Ріната Ахметова. У Щасті видавалася також якась закордонна фінансова допомога – дві тисячі гривень для дитини.

Досі не відчуваю себе в безпеці. Мені здається, кожен день боїшся. Живемо, як на пороховій бочці.

Коли живеш сам, не боїшся нічого. Але коли в тебе є дитина, хвилюєшся, що трапиться, якщо тебе раптом не стане. Це найголовніший страх.

Я навчилася цінувати життя. Я вдячна долі за кожен прожитий день. Мені дуже шкода людей, які загинули. Дітей, які через війну не бачили дитинства, не бачать сонця. Я переосмислила життя. Почала більше цінувати й поважати близьких, які поруч, і стала більше любити свою країну. Зрозуміла, що ми живемо заради мирного неба, і щоб діти мирно ходили до школи, щоб ми могли ходити в магазин або на прогулянку.