Стьопушкіна Анастасія, 9 клас, Красноградський ліцей №5 Красноградської міської ради Харківської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гета Олена Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я підліток, чотирнадцятирічна дівчина, і моє життя розділилося на «до» та «після» того жахливого дня, коли я, хоч і не хотіла в це вірити, зрозуміла, що розпочалася війна. «До» я мала нормальне дитинство. Навчалася в ліцеї, відвідувала школу естетичного виховання, займалася спортом, мріяла про майбутнє, як і всі мої друзі. Ми обговорювали фільми, планували поїздки на літо, весело проводили час.  

Але  в одну мить все це стало далеким спогадом.

24 лютого 2022 року я чекала з нетерпінням, бо саме в цей день народилася моя найкраща подруга Марія. Планували святкувати її день народження заздалегідь, у кав’ярні, плани були грандіозні: від гарної зачіски до нового модного одягу. Але ті плани так і залишилися нездійсненими.

Відтепер 24 лютого – це не тільки день народження моєї подруги, а й день, який змінив усе.

Розпочалася нова сторінка в історії України – сторінка війни. Повномасштабне вторгнення російських військ перевернуло життя мільйонів українців. З мирного існування ми перейшли до виживання під градом снарядів та постійною загрозою. Війна принесла з собою руйнування міст, загибель мирних жителів, розлуку з рідними та безкінечний страх. Мільйони українців були змушені покинути свої домівки і шукати притулку за кордоном. Ті, хто залишився, щодня стикаються з викликами війни: відсутністю світла, води, тепла, постійною небезпекою обстрілів.

Особливо гостро війна вплинула на нас, дітей. Наше безтурботне дитинство було перерване вибухами, сиренами та постійними тривогами. Спершу я не вірила, що це відбувається з нами.

Вибухи, зруйновані будинки, люди, що залишали свої рідні оселі, — все це здавалося кошмаром, від якого я ніяк не могла прокинутися. Мої рідні  намагалися захистити мене, але я бачила страх і в їхніх очах. Ми ховалися в підвалі, коли лунали сирени. Я більше не ходила до школи. Я навчалася вдома, а мій комп'ютер став моїм вікном у світ. Я сумувала за своїми друзями, за нашими безтурботними розмовами та жартами. Ми підтримували зв'язок через інтернет, але це не замінювало живого спілкування.

Війна навчила мене цінувати те, що раніше здавалося само собою зрозумілим.

Попри всі труднощі, українці демонструють неймовірну силу духу та здатність до взаємодопомоги. Наші захисники відважно боронять свою землю, волонтери допомагають тим, хто постраждав, а звичайні люди об’єднуються, щоб підтримати один одного.

Пам'ятаю, як ми із сусідами збирали речі, щоб надіслати допомогу нашим воїнам на фронт, або ділилися їжею із незнайомими людьми, які знайшли прихисток у нашому маленькому містечку, бо втратили свою домівку. Кожен  робить свій маленький  внесок у нашу спільну перемогу.

Ми стали не просто сусідами, друзями, а справжньою родиною. Війна зблизила нас так, як  жодні мирні роки не змогли.  

Нам дуже важко, але навіть у таких складних умовах ми зберігаємо дивовижну здатність до радості, до мрій: малюємо малюнки про мир, пишемо листи солдатам, віримо в перемогу і крок за кроком наближаємо її. Незважаючи на всі труднощі, ми не здаємося. Ми сильні, ми віримо в краще майбутнє.   

Щодня я мрію, щоб війна закінчилася.

Я хочу повернутись до звичного життя, ходити до школи, сміятися з друзями, будувати плани на майбутнє. Я вірю, що цей день настане. Ми обов'язково переможемо, і наша країна стане сильнішою. Це моя історія війни, історія підлітка, який мріє про мир.