Коломієць Влада, 11 клас, Остерський ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коломієць Оксана Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«...Мною прийнято рішення про проведення спеціальної військової операції...» - з цих слів призидента Російської Федерації - Володимира Путіна, я зрозуміла, що почалося повномасштабне вторгнення. «Росія не зупиниться, допоки не отримає всю Україну»,  - так казав мій тато. Я звикла до вибухів, адже мешкаю неподалік навчального центру імені князя Ярослава Мудрого, відомого як навчальний центр «Десна», але тоді вони лунали не лише там, їх було чути повсюди. Вони ніби рвали душу та вселяли страх, якого неможливо позбутися.

За перші декілька тижнів я подорослішала, як і більшість моїх однолітків, та  зрозуміла, наскільки я люблю батьків, яким дорогоцінним був час,  проведений у школі.

Тоді уроки вже не здавалися нудними, я була готова віддати все, аби знову прокинутися 24 лютого, проте вже не від вибухів, а від слів мами, що час йти до школи. Я зрозуміла наскільки їжа, будинок, одяг – речі, про які ми не часто турбуємося, (адже більшість з нас їх має) є цінними. Страшні історії про звірства окупантів лунали повсюди, багато з яких відбувалися в містах, знайомих мені з дитинства.

Особливо душа боліла за місто Чернігів. Росіяни били по лікарнях, школах та звичайних житлових будинках.

Пам’ятаю історію, яку розповіла мені працівниця однієї з лікарень міста «... було дуже багато поранених, вони кричали від болю. Я намагалася надати допомогу одному з них, але він постійно кричав та благав,  аби його вбили, настільки сильний був  біль. Я вдарила його по обличчю, аби він заспокоївся. Я не пишаюся цим вчинком. Це те, як на нас впливає війна. Вона вбиває все людське з середини...» Після цього вона звільнилася з роботи, бо не змогла оговтатися та пробачити собі цей випадок. Зараз вона вигладає веселою, такою, якою я пам’ятаю її до повномастабної війни, проте гадаю, що ця посмішка приховує великий біль. Більший, ніж я здатна уявити.

Один зі спогадів пов’язаний з татом, який на п’ятий день повномасштабного вторгнення пішов добровольцем захищати Чернігів, проте для нього не виявилося місця, адже людей було і так достатньо.

Він бачив,  як повні автобуси вирушали до міста. « Люди не були наляканими, скоріше - спокійними та впевненими. Вони знали,  проти кого та за що їдуть боротися. Я зустрів знайомого дитинства, він сказав мені, що все буде гаразд і ми захистимо те, що у нас намагаються забрати».

Це був останній раз, коли тато бачив його. Більшість людей не повернулися.

Ще один день, що врізався мені в пам’ять, - був мій день народження – 17 квітня 2024 року. Росія завдала низки ракетних ударів по Чернігову, внаслідок яких загинуло щонайменше 17 осіб та 78 постраждалих, серед них були й діти. Пам’ятаю,  як я сиділа зі своєю сім’єю за столом і дивилася новини про обстріл міста та подумала, що для когось це може бути одним з найщасливіших днів в житті, а для іншого - найгіршим: втрата близької людини чи смерть. Того дня я зробила для себе один висновок – росіяни прагнутимуть пролити українську кров до останнього подиху і тільки в наших силах зупинити їх.

Загалом з початку війни багато чого змінилося.

Мрії перед сном змінилися на реальну пересторогу: яким  буде завтрашній день в школі, куди я піду з друзями, чи напишу я контрольну і що я хочу купити, на думки  - чи буде цілим мій будинок завтра. А думка про те, що моє село можуть окупувати, робила мої руки крижаними. Після 24 лютого тато часто казав, що він мав найщасливіше дитинство – дитинство без війни.

Я часто чула вислів, що ми маємо цінувати молодість, адже це дивовижний час, який ми не повернемо назад. Проте чи варто цінувати її зараз, коли свою молодість українці проводять на полі бою і втрачають життя?!

Майже за тисячу днів повномасштабної війни, якби це не звучало дивно, але більшість людей звикла до війни. Така природа людей – ми пристосовуємося до багатьох речей, навіть таких, як кровопролиття. Багато з нас просто живе далі, вони повернулися до буденного життя, яке іноді ставить на паузу повітряна тривога. Інші всіма силами намагаються зупинити цей хаос, врятувати людей та повернути кордони нашої країни. Усі ми різні і реагуємо на це по-своєму, та де б ми не були і що б не робили, ми не маємо права забувати про тих, хто віддав своє життя за наше. Пам’ятати та бути вдячними – це найменше, що ми можемо зробити.