Як і усі українці ми прокинулися від гучних вибухів у полі біля окружної дороги. З того наше життя змінилося, тепер ми боїмося гучних звуків, живемо одним днем, не заглядаючи в далеке майбутнє, бо неможливо щось планувати, коли думки тільки про те, щоб повернутися додому, щоб з рідними було все добре, бо вони залишилися у Харкові. Перші 7 днів війни я з дітьми жила у підвалі дитячого садка, стелили якісь ковдри і так ночували під трубами. Людей було багато, десь 30-40 чоловік, усі з дітками. На сьомий день, коли дуже почали обстрілювати сусідні райони, ми попрощалися з батьками і нашим песиком. Це було дуже тяжко, бо мама переживала, що ми їдемо в нікуди. Виїхали спонтанно без речей, я написала великими літерами слово «ДІТИ», і тримала то рукою на склі, бо нічим було клеїти. Потім, коли чекали потяг евакуаційний, було дуже багато людей і паніка, тричі стріляли. Їхали у поїзді дорослі стоячи, діти сиділи один на одному без світла,. То був великий стрес. Так доїхали до Львова. Там перепочили у знайомого. І вирушили до Польщі.

Польща нас прийняла дуже гарно, я дуже вдячна. Ми прожили у Польщі півтора роки, працювали і вчилися. У липні 2023 я з синами повернулася в Україну, але не в рідний Харків, а у Львів. Першого вересня сини пішли до школи, продовжують займатись дзюдо. А я на підробітках по прибиранню. Так і живемо своє нове життя.

Найважче – це розлука з батьками і собакою. Ми попрощалися буквально за дві хвилини і досі не бачилися, тільки телефонний зв'язок…