Федорова Вікторія, 11 клас, Калаглійський ліцей Овідіопольської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дяченко Ірина Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я  різко відкрила очі, побачивши навкруги себе людей, що завмерли від жаху. Я стояла серед купи каміння, що «обгортало» мене страшним холодом, а туман моторошно зав’язував мої очі.  

- Чому ви тут? Що з вами? Ви чуєте?  

Але у відповідь лише тиша. Червоне світло сліпило мене, а пил все більше заважав дихати. «Це сон, це сон, страшний сон,» - думала я, намагаючись прокинутись.

Я бігла, з кожною секундою все швидше, шукаючи у темряві хоча б когось, але губилась, а потім падала, спотикаючись через свої ноги.

Я забігла в дім, де було пусто, тихо, холодно. Годинник показував майже п’яту годинну ранку, але секундна стрілка залишилася на одному місці… Лише потім я зрозуміла, що час назавжди спинився, як і серце, що в ту мить пробило останній удар холодним морозом по всьому тілі, що ламав кісточки до самої останньої.

Я блукала у пошуках світла, не тільки від сонця, а й від того, що миттю згас у моїй душі. Небо потемніло, а птахи усі замокли, було настільки тихо, що я чула як моє серце вибиває тяжкі удари, коли ноги тягли по зруйнованій вулиці.

Можливо, я прикинуся зараз і все буде як учора, коли я лягала спати з посмішкою на обличчі, а за вікном дмухав зимовий вітерець, що ніби співав останню пісню цієї злої пори року. Зима вже прощалася, бо життя потроху почало відчуватися, а сьогодні я вже стою тут, між кровавою стежкою у моє страшне майбутнє, що тягнуло до мене свої брудні руки, пальці якого були зморщені та страшенно холодні.

Я намагалася втекти, але лише з часом зрозуміла, що стою на одному місці…

Коли помираєш нічого не повинно боліти, так чому так боляче? Минуло пів року цього страшного сну. Нещодавно я почула звук, що різав вуха, залишаючи після себе жахливе верещання. Він постійно блукав у моїй голові, наповнюючи її незрозумілим шумом. Це була сирена, що стала для мене ранковим будильником. Я прокидалася від цього і лягала з цим. Я народжувалася зранку, а ввечері знову вмирала під цю страшну «мелодію». Я крокувала далі, поки все навкруги стояло у мертвій тиші. Зупинялася. Прислухалася. Нічого…

Перша куля, яку я відчула на собі застрягла у мене в грудях. Холод від металу біль с кожним днем ставав дужчим, а кровотеча зупинялася лише коли я бачила сяйво десь дуже далеко. Воно приходило до мене уві сні, аби я бігла за ним.

 Я стояла серед широкого, зеленого поля, що покрилося маками. Червоні голівки похилилися до землі, ніби мільйони слідів від куль. Мої пальці торкалися ніжних листочків і щось тихенько шепотіло, ніби серце знову почало битися. Я втомлено впала  на землю, вдихаючи повітря, що давно вже змішалося з димом.

На мить я заплющила очі, побачивши образ маленького метелика. Він спокійно літав навкруги, інколи зупиняючись на декілька секунд у повітрі.

Я мимоволі усміхнулася, потягнувши руку до неба, неначе торкаючись його. «Сподіваюся, смерть відчувається як мамина колискова пізно вночі, коли вона кутає тебе у теплу ковдру, цілуючи у чоло, а ти спокійно видихаєш, обіймаючи іграшку, що колись подарував тато,» - подумала я, відчуваючи як моя рука падає на землю.

Тепер я спинилася, прислухалась і почула швидке серцебиття, що з часом ставало тихіше. Поміж цього живого місця я залишу свою душу, що вмерла 1000 днів тому.