Самотня мама з Новолуганського виховувала двох доньок у розпал збройного конфлікту. Олені Лобігер доводилося ховати дітей у підвалі, коли нагорі був сущий кошмар.

Нас, мешканців селища, зібрав його голова й оголосив, що буде війна. Сказав, що потрібно звільнити підвальні приміщення, вичистити все сміття, яке було в підвалах і лежало там кілька років.

Почали підганяти лафети в цей же день після обіду. Люди почали виходити всі: і бабусі, і дідусі, і жінки, і чоловіки. Усі почали прибирати, виносити сміття, звільняти підвальні приміщення. Зносили ж туди хто старі меблі, хто вентилятори, тобто речі якісь.

Потім протягом, напевно, перших двох днів люди почали раптово скуповувати сірники, свічки, крупи, консерви. Зносили в підвальні приміщення.

У мене тоді була одна дочка, три з половиною роки. Перша була думка: якщо нам доведеться сидіти в підвалі, як поясню їй, що ми сьогодні не можемо поїсти або помитися. Було страшно.

Я живу одна, без чоловіка, і на той час жила з донькою удвох. Я намагалася, чесно кажучи, паніки не здіймати. Мені просто не хотілося лякати дитину, і я ніколи не вела розмови в родині про те, що йде війна, що стріляють. Якщо стріляли, ми йшли в коридор, у ванну. Я намагалася по максимуму в підвал не спускатися, щоб не лякати дитину. І коли починали сильно стріляти, коли були обстріли, я говорила, що це грім, що скоро піде дощик.

У 2017 році 18 грудня, коли накрили нас «Градами», горіло все селище. Ми, напевно, місяць, взагалі боялися на вулицю після п’ятої години виходити.

Я намагалася паніки не здіймати, не хотілося лякати дитину

У мене повилітали вікна. Ми з дітьми були вдома, у мене тоді народилася друга дочка, їй був місяць. Зрозуміло, що я не пішла в підвал. Ми сиділи у ванній. Обстріл тривав протягом п’яти-семи хвилин – горіло все селище й повилітали вікна. Ми потім позатягували їх плівкою.

Ми вже, напевно, звикли до цього. Якось такого сильного страху немає. Це вже наше повсякденне життя.

На той час у нас були перекриті блокпостами в’їзди в селище. І не було можливості виїхати навіть скупитися. Звичайно, багато хто почав виїжджати.

Протягом всієї війни постійно допомагав Рінат Ахметов. Навіть ті ж швидкі, які він закупив. У мого батька стався інсульт під час війни, і ми викликали швидку. До нас приїхала машина. Ми думали, що взагалі батька не довеземо до лікарні. Зараз викликаєш швидку і хоч якась впевненість, що вона довезе людину. Раз на два-три місяці завжди нам привозили продуктові набори.