Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Тетяна Міршева

«Я накрила онучку собою та думала, що якщо вб’ють, то нехай мене»

переглядів: 680

Головним для Тетяни зі Станиці Луганської було заспокоїти маленьку онучку під час страшних обстрілів. Діти розлетілися різними містами, а Тетяна із чоловіком і дівчинкою вчилися виживати без елементарних зручностей під час війни.

Війна для мене – це жах. Усе, що було пережито, просто словами не передати. Коли все починалося, наші діти й онуки були з нами поруч, і я боялася не стільки за себе, скільки за дітей. Потім всі роз’їхалися, а з нами залишилася одна онучка, яка жила й живе з нами.

Другого чи третього червня 2014 року літак розбомбив підстанцію, і ми залишилися без світла. Ось тоді й почалася [війна]. Але ми живемо на околиці Станиці Луганської, у той час ми чули, що десь стріляють, до нас доходили лише звуки.

Перші снаряди до нас прилетіли 15 січня 2015 року. Чоловік саме був на добовій роботі, а ми з онучкою вдома. Це було вночі, почав падати «Град», я стягнула її з ліжка на підлогу, накрила подушками, зверху собою накрила й думала, що якщо вб’ють, то нехай мене. Онучці десять років, вона ж могла злякатися, розумієте? Я не показувала, що мені страшно, навпаки говорила: «Онученько, це десь далеко, не бійся, усе обійдеться».

Я накрила онучку собою та думала, що якщо вб’ють, то нехай мене

Будинок у нас півтораповерховий, а жили ми в той час у флігелі. У будинку вікна вибило, дах постраждав, полопалися шибки від вибуху, але ні осколки, нічого не влучило. У сусідів теж вдома й дах позносило, і шибки порозбивало. Чоловік прийшов із роботи вранці, і ми сусідам допомагали – склили, забивали плівкою, чим могли. Потім собі все зробили.

Діти виїхали в Новопсковський район, у село, там батьківський будинок чоловіка. Я за них не хвилювалася. Але друга ніч у нас – це щось із чимось! З десятої години вечора як почало бити, і всю ніч. Ми о четвертій годині піднялися, зібрали речі, завантажили в машину, дочекалися, поки комендантська година закінчиться о шостій ранку й виїхали в село.

Влаштували онучку там у школу й повернулися додому зразу. З того часу ми вже нікуди не виїжджали. Чоловік ходив на роботу. А з дітьми зв’язку не було, бігали за город на високий горб ловити ці антенки. Світла не було вісім місяців, перед Новим роком тільки подали. Благо, були в нас якісь гроші, чоловік працював, ми купили генератор, і ось так рятувалися.

Наслідки військових дій, звичайно, я бачила. У мене подруги в Станиці жили. Мені чоловік не дозволяв туди виїжджати, тому що там стріляли безбожно. Він на добу пішов – я на велосипед сіла, думаю, поїду, бо зв’язку немає, а пропрацювали з дівчатами більше п’ятнадцяти років, дружили ми. Приїхала до Наташі. Боже, а в неї ні вікон, ні дверей, дах знесло, і її ніде немає. Знаєте, який я шок пережила! Почала кричати, плакати, думала, що все, Наташку вбило. А сусід каже: «Не хвилюйтеся, вона жива, вона до центру пішла». Я на велосипед і наздогнала її.

Ну що ще запам’яталося... Як сиділи без світла, як виживали. У підвалі сиділи. Із 15 січня 2015-го як почали нас бомбити, так ми, три сім’ї, збиралися й сиділи всю ніч. Удень стріляли не надто. Але зима, темніє рано, тільки темно – о 6-7 годині вечора починають летіти... Чуєш ці вибухи постійні, усе починають бомбити. О 6 годині вечора йдемо до сусідів у підвал. Світла немає, тільки свічка, у кого що поїсти є – принесли, повечеряли. Ну звичайно, пів ночі сидимо, розмовляємо, бо не заснеш. До четвертої години ранку, до п’ятої дуже бомбили. Летіло нескінченно – і бух, і бух – і не знаєш, куди воно впаде.

Мій чоловік в МНС працював, їздив на розмінування до Луганська. Він до моста ходив пішки на роботу, через усю стрілянину. І на розмінуванні ризикував, і на роботу їздив, ризикував.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Станиця Луганська 2014 2015 Текст Історії мирних жінки чоловіки діти 2014 2015 зруйновано або пошкоджено житло обстріли безпека та життєзабезпечення
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій