Ляшик Артем, 9 клас, Криворізька гімназія № 61 Криворізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Головань Світлана Євгенівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Привіт, мене звуть Артем, я учень 9 класу і я - дитина війни. Війна триває вже майже 3 роки, тобто близько 1000 днів і за цей час я багато чого зрозумів. Почнемо з 1000. Здавалося б, звичайне число, кілька нулів на папері, щось посереднє між значенням «мало» і «багато». 1000 кроків - коротка прогулянка, 1000 гривень - місяць економії.

Але що відчувається, коли це не просто цифра? Коли ця 1000 перетворюється на дні, заповнені болем, втратами й боротьбою?!

Тоді мені було лише 12 років, звичайний підліток, який ходив до школи, знімав відео в «Тік Ток», мріяв про мотоцикл. Всі ці мрії здавалися реальними та досяжними. Але одного ранку я прокинувся від звуків вибухів. Спочатку я не міг збагнути, що сталося, поки батьки не увімкнули телевізор і я побачив танки.

24 лютого 2022 року увечері пролунала перша повітряна тривога, і весь мій мікрорайон район був евакуйований, деякі люди, як і наша сім'я, сховалися в підвалі на задньому дворі.

Не зважаючи на те, що я хлопець, мені все одно було страшно. Наступного дня, відкривши «Тік Ток» я побачив руйнування в Бучі, Ірпені, Ізюмі, Києві, Маріуполі, Гостомелі та інших містах, про деякі з них я навіть ніколи не чув. Там російські війська стріляли по мирних будинках і невинних людях, катували військовополонених, розстрілювали автомобілі, які намагалися виїхати з міста. Це було дуже страшно! Уявіть, коли ти просто живеш своє юне життя, а тобі в будинок летить смертоносна ракета… Згодом, моє місто, яке я так добре знав, стало зовсім іншим. Змінилася моя сім’я: тато покинув роботу і почав допомагати військовим, безкоштовно ремонтуючи їх техніку, мама готувала їжу, пекла найсмачнішу випічку і передавала ЗСУ.

Щодня я чув, як над хатою літали винищувачі, шахеди та ракети. Моє навчання змішалося із тривогами в постійному очікуванні відбою.

Мені дуже шкода захисників які гинуть, шкода тих батьків, які втратили дітей і тих дітей, які втратили батьків... Серед них - мій однокласник зі Скадовська, який внаслідок цієї клятої війни щодня носить у собі тягар сироти. Він рідко говорить про це, але іноді його очі наповнюються слізьми, коли ми згадуємо про звичайні речі, такі як сімейні свята.

З часом я зрозумів, що не можу просто стояти осторонь. Разом з друзями та вчителями ми почали збирати допомогу для наших захисників і відправляти на фронт.

Це пробудило в мені почуття корисності для країни, саме в той момент, коли їй так необхідна підтримка кожного громадянина. Я побачив, як допомагаючи незнайомці стають друзями, як наш народ став міцним, мов сталь. І я став одним із маленьких гвинтиків цього незламного механізму. Тисяча днів - це 1000 подихів в секунду, коли ти сідаєш написати есе, а за вікном в сусідній квартал прилітає балістика. Для когось це 1000 днів очікування на дзвінок від батька чи брата, який сьогодні стоїть на передовій.

Війна навчила мене цінувати не матеріальні речі, а час, що я маю, і людей, які мене оточують. Тепер мої мрії реальніші - я мрію про мир, щоб не чути сирен і не бачити сліз. Я мрію знову побачити своїх дідуся і бабусю, що залишилися на Миколаївщині.

Мій шлях не закінчився, він триває. Але той, ким я є зараз, - це не той, ким я був раніше. Війна змінила мене, загартувала. І цей шлях, на який я став і яким я свідомо йду, - це шлях надії, віри і любові до своєї країни і до тих, хто разом з нами бореться за її майбутнє. Я твердо вірю, що цей шлях приведе нас до перемоги тому, що українці сильніші за будь-які випробування. І наш народ подолавши усе це, знову побачить мирне небо над головою!