Марина з дитинства була пов’язана з Київським палацом дітей та юнацтва, а згодом стала там працювати. Повномасштабне вторгнення застало її зненацька - 23 лютого вона готувала фестиваль, а вже 24-го прокинулась вдома від вибухів. У перші дні панувала розгубленість - ніхто не знав, що робити, як працювати, де укриття. 9 березня Марина повернулася до Палацу разом із колегами: чергували, допомагали волонтерам, почали дистанційну роботу з дітьми - проводили онлайн-заняття, підтримували морально, організовували челенджі. Було складно - особливо через страх, втрати і невідомість, у якій жили діти. Але для Марини головне - не втратити зв’язок, дати дітям відчуття підтримки та стабільності навіть у найтемніші часи.