Поки не вимикали світло, шістнадцятирічна Оксана знаходила заняття, які відволікали б її від думок про війну. Коли стало темно, вона залишилася наодинці зі своїми страхами. Оксана була в такому відчаї, що їй хотілося померти

Мені 16 років. Мої батьки розлучилися. Мати живе на окупованій території, а батько – в Запоріжжі. Я жила з бабусею й дідусем у місті Пологи. 

24 лютого я прокинулася близько п’ятої ранку. Прийшло повідомлення від подруги, з якою збиралася зустрітися на вихідних. Вона написала, що не зможе приїхати через воєнний стан. Я була сонна, тому не надала цьому значення. Відклала телефон і продовжила спати. Бабуся повела племінника в дитячий садок, але вони швидко повернулися. Вона також сказала про воєнний стан. Тоді ми ввімкнули телевізор і дізналися, що почалася війна. Ця новина шокувала нас. 

Спочатку я намагалася відволіктися: дивилася фільми, читала книги, слухала музику. А коли не стало світла, у мене з’явилися жахливі думки. 

Однієї ночі неподалік лунали вибухи. Я молилася, щоб снаряд влучив у наш будинок, бо не хотіла жити. Мене охопила безнадія. Було дуже погано на душі. 

Добре, що ми жили в сільській місцевості. Воду набирали з криниці. Їжі вистачало, бо у погребі мали запаси на зиму, також була своя худоба. Заправити газовий балон не могли, тому готували на печі. 

Мій від’їзд до Запоріжжя був спонтанним. Тітка домовилася зі знайомими, щоб вони забрали мене.