Мені 72 роки. Я мешкаю в місті Снігурівка Миколаївської області. 24 лютого мені зателефонував племінник і сказав, що почалася війна. О шостій ранку я почула гул літака. Страшно було. А пізніше були ракетні обстріли.

Один із них трапився об одинадцятій годині ночі – в моєму будинку вилетіли вікна. Багато будинків залишилося без дахів. Погріб завалився, тому сиділа в ямі. Чула автоматні черги біля птахофабрики.

Я місяць терпіла обстріли, а потім пішки вибралася з міста. За містом підібрали небайдужі люди і довезли до Миколаєва. До 15 травня жителі Снігурівки вільно виїжджали з міста і заїжджали в нього, тож я вирішила повернутися. Однак за Баштанку мене не пустили, бо далі все було окуповане.

У Баштанці була організована евакуація до Чернівців – я поїхала. Волонтери добре прийняли. Жила при школі. А на момент звільнення Снігурівки я була у знайомої у Кривому Розі. Повернулася додому в кінці жовтня. Мій будинок має незначні пошкодження, тому поки що живу в літній кухні.

У грудні з’явилося світло, у лютому – вода.  Коли приїхала, то збирала дощову воду, а по питну ходила до сусідки: їй син привіз. Людей стає більше в місті. Однак сім’ї з дітьми поки що бояться повертатися, бо невідомо, що буде далі. Поруч – Херсон і Берислав, які обстрілюють росіяни.

Удома легше. Я живу з собачками й котиком. Отримую гуманітарку від Фонду Ріната Ахметова та інших організацій. Дякую волонтерам, що привозять нам допомогу.

Я хочу, щоб швидше закінчилася війна, щоб наші діти і онуки жили в мирі. Щоб хлопці повернулися додому – до батьків, до дружин. Усе відбудують, аби тільки мир настав.