Мені 64 роки. Я живу з сином в селі Павло-Мар’янівка Миколаївської області. У перший день війни у сусіднє село ввійшли російські війська. Так ми і дізналися про повномасштабне вторгнення. Починаючи з сімнадцятого квітня, вісім місяців не було світла і зв’язку. Ми заряджали телефони у людей, які мали генератори, але зателефонувати нікому не могли. 

27 лютого у наш двір влучив снаряд, розбив господарчі будівлі й кухню. Увесь двір був устелений шматками шиферу та скла. Я два дні не могла отямитися: у вухах дзвеніло. 

У нас були картопля, олія, борошно. Борошном ділилися з рідними. Пекли коржики й оладки. У вересні один чоловік ризикнув їздити по гуманітарну допомогу. Роздавав її вночі. 

Після деокупації до нас приїжджають лікарі, дають ліки. За допомогою них і долаю стрес. Хочеться, щоб швидше закінчилася війна.