Реутас Владислав, 10 клас, Опорний заклад освіти «Баришівський ліцей» Баришівської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гаращенко Алла Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Чи можна уявити подію, що змінить життя цілої країни? Подію, що стала однією з найважливіших в історії сучасної України. Вона не оминула жодного українця... Ця подія - це початок повномасштабної війни, яка розпочалася вже майже три роки тому та триває й досі. Лягаючи спати у звичайну середу, мало хто підозрював, що ранок 24 лютого принесе такі новини. Прокинувшись, начебто, у звичайний четвер, я доволі довгий час ще не розумів, що сталося, усе, що я пам’ятаю, - це те, як батьки були в моїй кімнаті. Вони дістали валізу, після чого поклали туди документи. Я відразу помітив, що був увімкнутий телевізор, звідки я й дізнався перші новини про тодішній ранок.

Після того, як усією родиною зібрали найнеобхідніші речі, ми стали активно шукати інформацію про те, що сталося.

Цей день був відправною точкою, після якого моє світосприйняття докорінно змінилося. Складно забути, як живучи в невеликому селі, в якому єдине бомбосховище було біля лікарні, куди ми всією сім’єю спускалися під час кожного сигналу “Повітряна тривога”. Часто можна було почути вибухи, навіть попри те, що ми жили в центральній Україні.

Не можу описати наскільки за цей час змінився мій інфопростір. Уся інформаційна “бульбашка”, в якій я перебував не один рік “луснула”.

Я разом із сестрою постаралися максимально відмовитися від російського та тепер надаю перевагу тільки усьому українському. Хоч такі зміни були для мене складними, як мені здавалося тоді, але після цього рішення жити стало набагато краще. Моя думка й досі залишається незмінною. Після того, як пройшло вже доволі багато часу відтоді, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, у нас було дуже багато різноманітних планів: переїзд в інше місто або в іншу країну.

Але жодному з цих варіантів так і не судилося стати реальністю.

Усі ці події дуже сильно вплинули на моє навчання та навчання всіх дітей в Україні. Ще не встигли відійти від карантину, а на нас знову чекали ще довші місяці навчання онлайн. Я майже рік не міг навчатися очно, та тільки після того, як у школі обладнали бомбосховище, частина дітей, включно зі мною, знову повернулися до звичного навчання, хоч це і супроводжувалося частими сигналами “Повітряної тривоги”.

Після того, як пройшло доволі багато часу, ми з сім’єю вирішили переїхати, початок повномасштабної війни також був одним із факторів, що повпливали на це.

Містом, в яке ми переїхали, стала Баришівка, доволі швидко вийшло адаптуватися. Навчання було зовсім іншим: більша школа, більше людей та зовсім інша атмосфера. На жаль, “Повітряні тривоги” нікуди не зникли, навіть враховуючи те, що Баришівка знаходилася трішки ближче до центру України.

Але дуже добре, що тут також було облаштоване бомбосховище біля школи.

Я з впевненістю можу сказати, що за цей час моє життя змінилося настільки, що минулий “я” навіть уявити не міг собі такого майбутнього. Сталося дуже багато нових подій, які змінили мене, однією з них було 24 лютого. Безумно, це одна з найтрагічніших подій, але складно оцінити те, настільки багато вона принесла, наскільки сильно вона змінила всіх нас та дала нам можливість згуртуватися. Весь український народ став пліч-о-пліч. Ця подія відкрила нам очі на дуже багато речей, які ми не помічали раніше. Хоч це й складно уявити, але ця подія все-таки стала тією, що змінила життя цілої країни.