Панюта Анна

КЗФПО «Новобузький фаховий педагогічний коледж», студентка ІІ курсу, 12 – А групи, Початкового відділення

Надихнув на написання есе викладач української філології: Параскун Ірина Леонідівна

«Війна. Моя історія»

Це був четвер. Звичайний день. Школа. Тоді в мне було дистанційне навчання, в мого однокласника виявили COVID-19. Напередодні ввечері я готувалася до контрольної роботи з геометрії, переймалася чи на гарний результат її напишу. Це був мій випускний, 9 клас. Попереду підготовка до випускного, річних контрольних. Я лягала спати не знаючи, що мене чекає попереду…..

Я прокинулася від маминих слів: «Вставай! На нас напали!» Ці слова назавжди викарбувались у мої пам’яті. Я й зараз, коли це згадую, відчуває себе розгубленою. Пам’ятаю, як в метушні встала, батьки йдучи на роботу сказали, щоб зібрала речі, документи. Я вийшла на двір, стала на паркан і подивилась на своє рідне селище і подумала: «Це все буде не довго, в мене вдома нічого не зміниться – все буде гаразд».

Цілий день дивилася новини по телевізору, читала в різних телеграм-каналах. В переший же день в нас вже діяло світломаскування, але наші сусіди вирішили це проігнорувати, тому вночі, наш район цілу ніч сяяв, як новорічна ялинка. Десь на другий тиждень в нас почали вимикати світло, але воно було за графіку. Ще пізніше його зовсім не стало. Готували їжу при свічках,телефони заряджали від машини. До нас приходили родичі, вони поряд живуть. Так і пройшов майже місяць повномасштабної війни.

Ще більше моє життя змінилося 21 березня. Не спокійно було вже із самого ранку, до нас підходили «кацапи». Вони вже зайшли до нашого району, а ми були наступні. Напередодні вони цілу ніч колонами йшли сусіднім селом. Всі мої були на роботі, тому я пішла до дідуся, він також живе по-сусідству. Слухала радіо і потрапила на вороже радіо. Було цікаво послухати їхню версію перебігу подій. Йдучи додому, я почула звуки вибухів і вони були вже дуже близько. Вже ближче до вечора ми були бігли у погріб, «вони пристрілювалися».

На годиннику було вже десь 17:00, ми вже були готові до сну. Ну звісно вдягнуті, все було напоготові.

В 22:00 ми прокинулися від звука вибуху. Пам’ятаю, темно, я вдягаю куртку та вибігаю у веранду, босоніж біжу у погріб. Вибігаю на двір, а там все світиться і ні, то не місячна ніч була, то було зарево. Спустившись у погріб, взуваю взуття. Тато закриває двері……І тут потужний вибух. Таке враження, що повітря затремтіло. Ми там пробули десь до 04:00. Далі пішли спати у будинок.

На ранок встала і ми почали збирати речі. Спочатку думали поїхати до родичів у село, але побачили колону машин. Вони їхали на Кривий Ріг. Приїхавши туди ми опинилися на залізничному вокзалі. Чекали потяга десь годин п’ять, за той час повітряна тривога лунала, мабуть, разів десять. Сівши на потяг, я з мамою розмістилася у купе, де вже їхала жінка з Маріуполя.

Та ніч, була однією з найдовших. Наша попутниця, розповідала про такі речі, що і страшно уявити. В потязі не можна було навіть телефон увімкнути, боялися щоб в нас не поцілили. Ми їхали до Львова. Нас в купе було 12 людей. Приїхавши до місця призначення, ми побачили ту кількість людей, які вийшли з того потяга, миттю весь перон був заповнений людьми.

Приїхали ми до бабусі друга мого брата, а вже через кілька днів до нас приїхав тато. Ще через кілька приїхав брат з Києва. Після того батьки поїхали додому на Миколаївщину. І так я залишилася у Львові на чотири місяці.

Зараз я вже вдома і пишу це. Ці всі події змінили мене, як і всіх нас. Така моя історія. Таке наше з вами життя. Наче живеш, все добре і тут приходить чужий. Зазіхаючи на нашу волю, свободу, землю та життя. Я лиш хочу подякувати нашим захисникам і захисницям за їхню хоробрість!

СЛАВА УКРАЇНІ!

ГЕРОЯМ СЛАВА!