Супронюк Віктор, 16 років, учень 11 класу Олексіївського ліцею Покровської сільської ради

Вчителька, що надихнула на написання - Чабаненко Галина Олександрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Усі ми щось, колись боялись

І навіть темряви жахались

Та мало хто міг уявити,

Що найстрашніше пережити

Ми мали тут, у наших-то хатах!

У кого ще лишились…

Невже Господь Всевишній одвернувся?

Невже, щоб мир той повернувся

Ми маємо і знов, і знов, збирати зброю і хапати

Рушниці, й знову воювати?!

Та чи невже земля рідна

Ще не напилася сповна

Людської крові?

І чому ми маємо вслухатися в імлу?

У тишу, що через війну

Якась не та, і тим безумно,

Що розумно

Прийняти це не можна.

І всі ми прагнемо одного

Того, що одняли у нас -

Всевладного миру і праведної тиші,

І тиші, Господи, і тиші!!!

Віктор Супронюк

День, що не може викинути з голови жоден українець - 24 лютого… Звичайний четвер, звичайного зимового місяця ,звичайного року…

За день до цього- 23 лютого я мав якесь дуже незрозуміле і моторошне передчуття чогось грядущого, поганого, та я це списав на втому і виснаженість від цього робочого дня.

Хто б міг подумати?

Насправді, я до останнього не вірив, що Росії справді вистачить підступності і безрозсудства напасти на нашу країну. Попередження про загрозу я не сприймав всерйоз, адже думка про будь-який конфлікт вже була неприпустимою. Та все ж війна почалася, хотів я цього чи ні…

Прокинувся від того ,що ніхто в робочий день не збирається у школу, чи на роботу і запитавши про це, я почув відповідь, що закарбується на все життя:

« Війна почалася!». Як не дивно ,ця новина мене шокувала та «вибила з колії», однак не викликала паніки. Паніка почалася лише через тиждень, але тут просто «втрутилася» моя природна спокійність, мабуть. В Інтернеті, у чатах різних груп ,у розмовах сусідів було чутно три найуживаніші слова: «Напали», «путін» та «росія».

Перший тиждень був найскладнішим у моєму житті: в ті дні я ще ніколи не вдивлявся так пильно в небо…У ті ночі я кожен раз жахався, коли їхав поїзд, чи проїжджала машина. Ніколи ще не відчував себе таким безпомічним.

Безліч новин, що суперечили одна одній, настанови батьків про те, що робити, якщо будуть стріляти, підготовка до окупації та вуличних боїв просто «не вкладалися в голову».

Та на щастя, поки що жодні настанови не стали в пригоді, а наше нескорене місто стоїть під українським прапором, хоч і понівечене щоденними обстрілами окупантів.

Але час йшов, приходило й розуміння, що в найближчій перспективі наш район захоплений точно не буде, хоч і катастрофічна близькість до ЗАЕС трішечки лякала… Та все ж, хотіли люди того чи ні, та весь час вдома не просидиш і треба працювати, бо це потрібно як державі, так і родині. Моя сім’я не стала виключенням і з перших днів, коли було зрозуміло, що потрібно створити місцевий орган для патрулювання вулиць від грабіжників та ДРГ ворога, мій тато, взявши ініціативу в свої руки, почав організовувати з бажаючих односельчан екіпажі, що успішно виконували свою роботу. До речі, ця «Олексіївська Самооборона» діє і понині і мій батько досі її очолює.

Моя мати також, як і мій батько(колишній підполковник поліції), вклала свою лепту в охороні правопорядку нашого району, адже будучи майором Нікопольського РУП, вона майже кожен день заступала на службу, приїжджаючи в потенційну ціль російських військ - відділення поліції. Однак, не дивлячись на деморалізуючу атмосферу, наказ про обов’язкове ношення зброї та вимушені цілодобові чергування, продовжує працювати, подаючи приклад іншим.

Якщо казати про мене, то я, як старший брат, повинен був в разі чого приймати рішення в екстремальних ситуаціях самостійно при відсутності батьків. Також, коли були обговорення про виїзд (який на щастя, не здійснився), то я також мав піклуватися про брата та сестричку.

Перебуваючи біля мого другого дому – Нікополя, я відчуваю велику біль і лють від безвихіддя. Тому, якщо в мене запитають що таке мир, то я відповім – це відсутність страху виходити на вулицю, це відсутність звуків вибухів «десь там» та віра у завтрашній день, що обов’язково настане…