Тетяна завдячує своїм порятунком братові-військовому, який розшукав її з дитиною у зоні бойових дій і допоміг виїхати

У 2014 році я бачила, як в нас у Донецьку почалися страйки. Під Донецьким національним університетом були бійки, стрілянина, горіли шини, там стояли студенти. Я ще застала той період, коли туди ввійшли російські війська, коли в кожному магазині були озброєні козаки і російські солдати. Дуже багато моїх друзів почали зникати - їх викрадали. Автосалони з новими машинами грабували. Почався хаос через наших ворогів, окупантів. Чоловік уже не міг на це дивитися, і нам із сім’єю довелося виїхати неподалік від Донецька. 

Перший день повномасштабного вторгнення на нас ніяк не позначився. У мене був звичайний робочий день: я була в школі, у мене були уроки. Потім нас сповістили, щоб ми негайно всіх дітей розпустили по домівках і самі йшли додому до офіційного розпорядження. 

Деякий час я знаходилась вдома разом із сім’єю. Багато моїх односельців і колег почали виїжджати з селища, тому що в нас уже було чутно вибухи  - фронт наближався. Я до останнього залишалася там, бо сподівалась, що наше селище бойові дії обійдуть, як стратегічно не важливе. Та виявилося, що все навпаки. І я досиділась до того моменту, поки вже не змогла разом із дитиною виїхати. 

Я два дні просиділа в сусідів у підвалі. Не могла навіть вийти в туалет на вулицю, тому що над нами літали снаряди, не можна було навіть підняти голову. 

16-річний син за ніч вивчив «Отче наш» і читав, бо не вірив, що ми виживемо. Це було дуже страшно. 

Нас звідти вивіз мій брат-військовий. Він мене довго шукав, бо не знав, виїхала я чи ні. Вночі я їхала на своєму авто з вимкненими фарами під обстрілами слідом за братом.

Ми в Запоріжжі два місяці не вмикали світла, тому що звикли до темряви і до світломаскування. Ще довше син ночами не спав. Ми сахалися від кожного гуркоту, навіть коли трамвай проїжджав. Усього боялися - настільки на нас вплинули ті дві доби, коли ми сиділи під обстрілами. Це було жахливо.

Мій брат – військовий. Його частина була в Запоріжжі, а воював він там, звідки я виїхала. Після тривалих розшуків він дізнався, що ми ще там, і вивіз нас у Запоріжжя. Ми вже дорогою вночі шукали мені житло. Дякувати Богу, люди, які нам його дали безкоштовно. Ось уже другий рік я проживаю тут і оплачую тільки комунальні послуги. Ми втратили все, виїхали лише з двома валізами. Я збирала речі в паніці під обстрілами. Дякувати Богу, в мене є моя робота. Моя дитина теж навчається онлайн. 

Житла у нас не залишилося зовсім. Шокували втрати, яких ми зазнали. Шокувало те, що моя улюблена Донецька область зовсім зруйнована. 

Для мене Донецьк – це моє рідне місто. Мар’їнка, Курахове, Велика Новосілка – це все мої рідні місця, там виросли мої батьки. На вісім років я там знайшла притулок і будувала своє нове життя, а тепер там нічого не залишилось. Я навіть не сподіваюсь, що там щось відбудують. Я зрозуміла одне: зараз треба жити одним днем, тому що ніхто не знає, що буде завтра. Вціліли - і слава Богу. А все інше не настільки важливе зараз. Головне – залишитися живим, і щоб діти наші були живі та здорові. 

Мене приємно вразили люди, які мене наразі оточують. Мене тут зустріли дуже добре, надали допомогу багато людей, знаючи моє становище. Я чула про Запоріжжя, але ніколи не думала, що це місто стане для мене настільки рідним. Тут дуже добре працюють хаби, дуже добре працюють із дітьми ВПО. Мені подобається. Вразило, що тут можна спати спокійно. 

Хотілося б, щоб війна закінчилася швидше, але дивлячись на те, що в нас відбувається в країні, я не вірю, що вона швидко закінчиться.