Комарист Єгор, 10 клас, Комунальний заклад "Золочівський ліцей №2" Золочівської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кисельова Лариса Анатоліївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я живу... жив у мальовничому селищі Золочів Харківської області. Там, серед прекрасних, щедрих, добрих людей, чудової природи, безмежних полів та таємничих лісів, пройшло моє дитинство: ніжні мамині руки, ласкаві обійми тата, перші кроки,  перший клас і улюблена вчителька, а ще - перші почуття. Саме там я знайшов справжніх друзів, з якими ділився враженнями, відпочивав на лоні природи, ходив у походи, займався спортом. Разом з родиною ми подорожували, відпочивали біля річки, ходили до лісу... Було так добре! Ключове слово «було»…

Хіба тоді я, юнак дванадцяти років, міг подумати, що в одну мить моє життя зміниться і все (ну, майже все!) піде шкереберть, що мамині очі з острахом дивитимуться в небо і тремтячими руками вона буде пригортати до себе дітей, а батько міцно стискатиме кулаки від люті під час завивання сирен?!

Війна… Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року закарбується у моїй пам’яті назавжди: близько п’ятої години ранку до кімнати заскочив зляканий тато з молодшою сестричкою на руках і тремтячим голосом повідомив, що розпочалася війна, чутно вибухи зовсім поряд і треба ховатися. Куди? Навіщо? Чому? Як це? Я ніяк не міг второпати! Так, саме ця подія змінила  усе  моє життя, життя рідних, друзів, знайомих. Сльози. Сирени. Підвали.  Очікування смерті кожної миті.

Як же це страшно! Та, на жаль, попереду були ще й інші випробовування, які постійно змінювали моє життя.

Одного дня тато разом з місцевими добровольцями поїхав за гуманітарною допомогою для односельців, яку почали надавати через відсутність продовольчих товарів у магазинах, мама пішла по хліб, який безкоштовно роздавали на центральній площі, а я залишився вдома з молодшою сестричкою. Несподівано почався  обстріл нашого містечка. Тато був далеко, що з мамою і де вона не знав… Я ховав мою маленьку сестричку під столом (мені тоді здавалося, що там безпечне місце).

Вибухи лунали зовсім поруч! Секунди здавалися вічністю! Як же ми зраділи, коли мама відчинила двері!!! В цей день я подорослішав років на п’ять…

Обстріли не вщухали декілька тижнів, ситуація ставала все більш напруженою. Батьки прийняли рішення переїхати у село. Чужа занедбана хатина, чужий двір, люди (в основному похилого віку), піч, яку постійно потрібно було опалювати дровами… Там, у маленькому селі, я вперше відчув себе дорослим, зрозумів свою відповідальність за рідних, по-справжньому відчув, у чому полягає цінність життя, хто для мене маленька чотирирічна сестричка, яка від будь-яких різких звуків навіть там ховалася під ліжко, і як я насправді люблю своїх батьків, своє селище, свою країну.

Знаєте, мабуть, ми не змогли б вижити там, у селі, якби не допомога та підтримка зовсім незнайомих нам людей.

Вони були завжди поруч, допомагали усім, чим могли, ділилися останнім, хоча і самим було сутужно. Якось дивно видавалося, що чужі люди  ставляться до тебе, як до рідного, заспокоюють, притискають до грудей, витирають сльози!

Неймовірна сила підтримки! Надзвичайна сила допомоги!

Навіть військові, проїжджаючи селом, зупинялися і цікавилися, чи не потрібна допомога, чи все гаразд, посміхалися і радили триматися, адже вони поряд і зможуть захистити нас. Звичайно ж, ми трималися… А коли з часом ми повернулися додому, в рідне селище, зв'язок з тими людьми не обірвався.

Я щасливий тим, що є люди, які намагаються зробити наше життя кращим!

Іде четвертий рік війни. Сьогодні я учень десятого класу найкращого в районі навчального закладу КЗ «Золочівський ліцей №2», у якому викладають найрозумніші, найдобріші, найуважніші вчителі з доброю і ніжною душею, з великим запасом знань. На жаль, не сиджу за партою, не спілкуюсь з друзями на перервах, не пишу завдання крейдою на дошці, не здаю на спортивному майданчику нормативи з фізкультури, не проводжу досліди на уроках хімії та фізики, бо навчання онлайн і однокласників бачу лише через екран.

А так хочеться дружніх обіймів, жартів, щирих посмішок, усього того, що було у мирний час!

Війна змінила все… Але хочу віддати належне своїм вчителям, які підтримують кожного дня: цікавляться здоров’ям, радять, радіють навіть маленьким перемогам, пропонують допомогу в разі необхідності, посміхаються і говорять, що все буде добре, треба тільки трішечки почекати, треба триматися, як би не було важко, і пам’ятати, що за нас тримаються інші. А оце вже психологічна підтримка, яка теж має надзвичайну силу. Та точно знаю, що і в їхніх родинах не все гаразд: у когось зруйнований будинок, у когось чоловік або син на фронті, хтось втратив своїх рідних чи близьких.

Мені здається, що сьогодні, як ніколи, люди стали добрішими один до одного.

Працює безліч організацій по забезпеченню шкіл, садочків інвентарем, наочним приладдям, технічними засобами навчання, а ще – грошова допомога багатодітним родинам, виплати для родин з дітьми, які втратили годувальника в результаті військових дій. Об’єднання волонтерів, благодійників теж спрямовані на допомогу, і не лише населенню, а й нашим захисникам.

Із початку повномасштабного вторгнення країни-агресора в Україну волонтери стали тим самим тилом, який щодня підтримує ЗСУ та допомагає цивільним постраждалим від війни. Вони знаходили буквально все необхідне: їжу, теплий одяг, ліки, дрони, автівки, засоби зв’язку, тепловізори, тактичні аптечки…

А знаєте, хто і що надихає волонтерів, благодійників, усіх, хто донатить на допомогу? Їх мотивують наші захисники, які щодня ризикують своїм життям заради теперішнього і майбутнього України.

І найголовніше: коли наші воїни стоять на передовій, підтримка з боку цивільного населення стає невід’ємною частиною їхнього успіху та морального і психологічного стану, вона відіграє ключову роль у підтримці кожного захисника України, сприяє мотивації та бойовому духу. А дитячі малюнки та листи! Вони – підтвердження любові, надії та сподівань на краще, доказ віри у кожного незнайомого солдата - захисника сучасного і майбутнього життя. Знання того, що їхні зусилля допомагають захищати країну та її громадян, надає воїнам додаткової мотивації та рішучості у боротьбі.

Зустрічі військових із цивільними у селах та містах, їхня підтримка (посмішка, смаколики, прапор, навіть сльози радості) зміцнюють моральний дух воїнів, допомагають виконувати свої обов’язки ефективніше та успішніше, бо вони роблять усе для того, щоб ми спали спокійно.

Ось вам і сила підтримки, сила допомоги (і соціальної, і психологічної, і гуманітарної, і просто людської)! Надзвичайна сила!

До речі, я теж по можливості не стою осторонь допомоги друзям, одноліткам, знайомим і незнайомим людям. А ще добре розумію, як потрібна допомога і підтримка (будь-яка!) нашим захисникам, бо мій тато теж військовий, захищає нашу землю, нас з мамою та сестричкою від біди майже з перших днів повномасштабного вторгнення ворога в український квітучий край. Це ще подія, яка змінила моє життя – тепер, доки немає батька, я у родині чоловік, який захищає, оберігає, підтримує  рідних. Звичайно ж, це тимчасово. Вірю в це! Він обов’язково повернеться, і ми знову будемо всі разом!

А знаєте, війна колись закінчиться

І заспівають гучно солов’ї.

Мій рідний край від темряви прокинеться,

І забуяють трави навкруги.

Щасливі люди будуть посміхатися,

Веселку будуть бачити не в сні.

Моя земля, як сонечко, засвітиться,

І буде мир і щастя на землі.

Я переконаний: ми усі разом зможемо відбудувати країну, зробити її кращою, ніж була. Повернеться тато, і мама знову буде посміхатися. Піду до школи, зустрінуся з друзями, вчителями і радітиму життю, плануватиму майбутнє. Так і буде!