Зверховська Ганна, 10 клас, Опорний заклад загальної середньої освіти «Бужанський ліцей Бужанської сільської ради Звенигородського району Черкаської області»    

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ковальська Тетяна Миколаївна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У моїй картині життя змішались усі фарби.  І не тому, що я погана «художниця»… Поясню словами Ліни Костенко:

Війна малює кров’ю акварелі.

Її палітра — попіл пожарищ…

Отож,  коли я, зморена і спустошена, розгублена і беззахисна, в розпачі та налякана,  після евакуації з Бахмута опинилась в маленькому селі Бужанка на Черкащині, мені здавалося, що я не зможу пережити той біль, перформанс моєї душі.

Та саме в цьому мальовничому куточку України я почула дивовижну історію про Героя, який став легендою не тільки села, а й всієї області та нашої могутньої держави, який надихає й мотивує багатьох українців, людей усього світу цінувати кожну хвилину свого життя і не втрачати віру в себе, пізнавати свою силу та розкривати прихований потенціал навіть в тяжких стресових ситуаціях, життєвих випробуваннях, фатальних обмеженнях; мати надію у період невизначеності та плани на щодень; рухатися малими кроками до їх здійснення.

Подібно міфічному Феніксу, Віталій Олександрович Мізін повстав із полум'я ракетного обстрілу, з пекла страждань і нестерпного болю. Він втратив частину себе, але не втратив жагу до життя, волю до боротьби.

Лейтенант 66 ОМБР ЗСУ Віталій Мізін під час ракетного обстрілу Десни 17 травня 2022 року близько 5-ї ранку втрапив у самісінький епіцентр прильоту -  росіяни влучили у казарму 169 - го навчального центру «Десна» імені князя Ярослава Мудрого (військову частину, що спеціалізується на підготовці особового складу для Сухопутних військ ЗСУ).

Перша ракета прилетіла і обвалила будівлю. А друга - все підпалила. Чоловік кілька годин лежав під завалами і горів в димовій облозі. Права частина тіла обвуглилась. Згоріли навіть ребра. 

Свідомість не втрачав. Все відчував і молився увесь час. Крізь полум’я на нього «дивилися» рідні дитячі оченята…Раптом поллялася зверху вода й посипались палаючі уламки. Зібравшись з останніми силами, Віталій наклав собі турнікет і поповз в напрямку рятувальників… У кареті швидкої назвав номер телефону та ім‘я дружини і втратив свідомість на п'ять днів. У цей час лікарі ампутували йому праву руку разом з лопаткою та ногу.

Віталій Мізін отримав опіки II - III ступеню голови, тулуба, рук та ніг, вкрай важкий опіковий шок. За нього наполегливо боролись українські медики, щиро молились усі, хто його знав.

Здавалося, що разом з матір’ю плакало нещасне небо і усі матері України: під час спільної молитви за Віталія в місцевій церкві Віри, Надії, Любові та неньки їхньої Софії золотий купол бринів від рясного дощу, зливи людських благань…

Герой пройшов та досі проходить болюче лікування в Фінляндії, реабілітацію, а також - протезування. Увесь цей час поруч - дружина Юлія, старший син Іван, молодший – Данилко, теща, постійна підтримка батьків та всієї родини, друзів, знайомих і незнайомих… Сім'я стала уособленням лебединої вірності та непохитною фортецею у подоланні труднощів, надійним тилом військового.

Сьогодні він продовжує свій шлях до одужання. Прагне знову відчувати радість життя, «подружитися» з протезами.

Тепер уже він везе свою сім’ю в авто, тримає міцно однією рукою кермо, вдихає повітря, що нині видається йому солодким, спостерігає за довкіллям. Це він ніжно обійма найдорожчих людей; грається разом з дітьми; посміхається; прислухається до хлюпотіння води; спокійно сприймає брязкання посуду; тренується; слухає живу музику, пригорнувши ближче до себе свою «половинку», і таким чином - відганяє її смуток, заліковує їх фізичні й моральні рани, що давно розділили на двох.

За першої можливості, Віталій перетворив хобі п‘ятирічної давнини - плетіння з  паракорду - у творчу самореалізацію себе та фінансове забезпечення сім‘ї.

Він почав вигадувати нові види та варіанти браслетів, брелоків і навіть нашийників для собак. Кожне замовлення він сам записує, обробляє та плете. Дружина з сином допомагають нарізати паракорд. Це складний процес: однією рукою виплітати візерунки орієнтовно з трьох чи п‘яти метрів парашутного шнуру та не заплутати його, коли рука має обмеження. Ще Віталій Олександрович планує створювати світловідбивні і люмінесцентні вироби.

Він завжди був і є міцною скелею, опорою; тим, на кому тримається сучасний світ; ланцюжком, який обʼєднує кращих. Людиною з великої букви, з гарячим серцем, золотими руками та гострим розумом. З характером, з принципами, з нестандартними рішеннями, жагою до життя та всього нового. Його поважають, бо з ним можна мати тільки чесні стосунки.

Водночас він залишився турботливим татусем, сином, братом, дядьком... . Втретє пізнав щастя батьківства.  Він безмежно любить своїх дітей та прагне бути якнайкращим прикладом для них.

У школі, де навчається його син, він проводить майстер-класи з плетіння браслетів й розповідає про свою країну та її неймовірних громадян. По - батьківськи дбає про підлітків рідного села: надіслав в сільський будинок культури посилку зі спортивним знаряддям, різними настільними іграми та розвивальними завданнями. Допомагає бойовим побратимам донатами, консультує, листується, спілкується з ними в «моменти тиші».

Славний нащадок козацького роду став символом незламності духу, взірцем того, що навіть у найважчих обставинах можна знайти сили для боротьби і перемоги.

Цей Герой – один із багатьох,  хто почуває себе невичерпно багатим і щедрим на свободу і незалежність. Він - приклад для наслідування, символ того, що український народ непереможний, нездоланний. У ньому горить живий вогонь бажання допомагати, створювати корисне для України, поринути з головою в той залюблений закуток щастя й збудувати щось нове та прекрасне на чорному згарищі…

«Так виникає нація героїв. Так постає з населення народ…» - по- снайперському влучила Ліна Костенко.

Цей воїн - символ України, яка також переживає важкі часи. Україна втрачає своїх кращих синів, однак вона, зранена й змучена, але не скорена  - не здається, вона бореться за свою свободу, за своє майбутнє. І як Фенікс відроджується з попелу, так і Україна відродиться, стане ще сильнішою, ще могутнішою, ще кращою. Прийде та довгоочікувана весна, і одягнуться вишні у святкові вишиванки, засяє сонце перемоги, «опогодяться» обличчя українців, і кожен намалює свою картину життя з палітри миру, добра і любові!