У перший день війни я дуже злякалась. Думала, що ЗСУ все відіб’ють, і все буде добре. Коли почались обстріли, з родиною ходила до підвалу, але не на всю ніч. Та коли снаряди почали падати поряд, довелось постійно перебувати у підвалі. Я з родиною не могла виїхати, не знала, що робити. Чоловік ходив за водою. Я боялась, що він не повернеться. Весь час думала: "Де я його буду шукати?" Я з чоловіком ходила за водою.

Одного разу почався страшний обстріл. Після цього ми не виходили з підвалу.

Потім захворіла моя донька. У місті не було медиків. Я сказала чоловіку, що треба виїжджати. Розуміла, що небезпечно, але ж дитині потрібна була допомога. Чоловік шукав у місті людей, з якими можна виїхати. Чоловік дізнався, що сусіди виїжджають. Я їхала і бачила, як горить Маріуполь. Дуже нервувала, бо весь час продовжувались обстріли. Проїхати вдалось. Зараз з родиною живемо в Києві. Тут також стріляють. Я б хотіла побачити майбутнє без війни, щоб моя дитина жила мирним життям.