Марина Степанівна виїхала з Бериславу лише після того, як в їх дім зайшли люди зі зброєю і налякали дітей. Родина подолала непросту дорогу до свободи через низку ворожих блокпостів. Зараз Марина з дітьми в безпеці, але всі хочуть додому

Ми жили у місті Бериславі. На початку війни відразу стрельнули в Нову Каховку. А ми живемо через Дніпро - почули вибухи. Чоловік був на роботі, він в мене далекобійник. Я відразу після звуку ввімкнула телевізор і побачила, що почалася війна.

Відразу все закінчилося в магазинах, полиці лишились пустими. Все, що я встигла купити у перші дні, - те і було. Так само - з аптеками. 

Ми у квітні приїхали до Кривого Рогу, так що вдома нічого страшного не застали. Виїхали ми, коли почали ходити по хатах військові з автоматами. У мене дві донечки. Коли в нашу хату зайшли озброєні люди, вони злякались. От я через своїх дівчат і поїхала. Ми всі виїхали: вся наша родина тут. 

Ми довго добиралися: було багато блокпостів. До Білої Криниці їхали п’ять годин, хоча там їхати годину.

Дуже було страшно: дітей виганяли з машини, щоб усе перевірити, автоматом в лице тикали. Це було жахливо. Діти дуже переживали, в перші дні плакали, додому дуже хотіли. І мені також було важко. Ми всі перші дні ми просто сиділи плакали й чекали, коли наше місто звільнять.

Ми в Кривому Розі мабуть, тому, що він ближче до нас. Ми якось не обирали, куди їхати. Родичів у нас тут немає, так що ми їхали просто в нікуди. Зараз чоловік працює, а я поки що не можу знайти роботу. Я майстер манікюру, оголошення писала, та поки що марно. 

Звісно, за все переживаю. Коли бачу, що в рідному місті робиться, то дуже переймаюсь. Просто стараюся менше про це все думати.

Не знаю, коли війна скінчиться, але чим скоріше, тим краще. Майбутнє я бачу тільки в поверненні додому. Ми так сильно звикли там жити! Я вже вісім місяців тут живу, але не можу звикнути до цього міста. Коли 15 років наживали на хату, в хату, на роботу - то звісно, дуже важко все почати з нуля. Хочеться тільки додому.