Я не повірила, що розпочалася війна. Я рано-вранці прийшла на роботу до шкільної їдальні, ми розпочали готувати їсти і почули сильний вибух. Прийшла наша завідувачка, ми почали дивитися в інтернеті, що сталося. І вона говорить: «Дівчата, а в нас війна. На нас напала росія». Перші дні такий був шок, що навіть не вірилося.

Перші дні ми намагалися закупитися по максимуму. Тому що у нас двоє дітей-інвалідів. І крупи накупили, і картоплю, і овочі, і тушонку. Щоб ми розуміли, що це можна взяти і приготувати. 

Найбільше шокувало те, що 13 березня у наш двір прилетіла ракета і двічі потрапила на подвір'я. До квартири людей у сусідньому будинку прилетіло. Винесло буквально всі перекриття, горів балкон, сусід вийшов його гасити, вони дивом залишилися живі. Другий снаряд розбомбив машину моєї свекрухи. Вона приїхала до нас зі Східного району. 

Ми здружилися з сусідами з сусіднього під'їзду. Разом виходили готували їсти, пригощали одне одного. Завжди одне одного виручали, допомагали, якщо комусь щось було потрібно. 

Я готувала чоловіку на сорокаріччя торт на вогнищі. З сусідами поділилася, всі були у захваті. У чоловіка якраз 18 березня день народження, був ювілей. І такою дружньою компанією разом з сусідами ми його відзначили.

Потрібен був позитив. У когось була пилка, у когось сокира, у когось драбина. Вони разом ходили рубати дрова, по воду їздили. Коли ми виїжджали, залишались літні люди, яким важко було кудись ходити, ми їм води попривозили з кринички, запас дров лишили, щоб їм вистачило хоча б на три-чотири тижні аж до тепла. Те, що не могли вивезти з собою, залишили сусідам. Продукти, щоб їм вистачило, щоб вижити і  продовжувати жити далі. 

Коли ми виїжджали, думали, що буде тихіше, а якраз розпочалися обстріли. Від "Тисячі дрібниць" почався наступ у бік порту, і ми коли забирали машину з гаража о 6 ранку, розпочався сильний обстріл. Я допомагала вивозити людей з сусіднього будинку. І я їм тоді сказала: "Ви знаєте якісь молитви? Їдьте і тихенько про себе моліться, щоб ми виїхали і доїхали нормально до Мангуша". Ми їдемо біля порту і чути як згори щось летить, а ми тільки молимося, щоб проїхати далі і щоб ми могли вирватися. І ми вирвалися, слава Богу. 

Ми виїхали з Маріуполя 31 березня. Приїхали в Бердянськ, місяць побули у сватів і звідти поїхали на Кривий Ріг. Ми винаймаємо тут квартиру, я знайшла роботу у шкільній їдальні. Годуємо переселенців. Дітям до школи близько, але вони зараз займаються онлайн. 

Війна закінчиться тільки Перемогою України. Я по-іншому не бачу. У майбутньому я хочу вивчити дітей, щоб вони вступили до вузів. Тобто головне для нас, це влаштувати життя дітей. А далі розберемося. Будемо їм допомагати.