Харченко Елеонора, 16 років, учениця Берестівської ЗОШ I - III ступенів, с. Берестове, Запорізька обл.

Конкурс есе "Один день"

Квітень. Вихідний день – субота. Як я люблю свої квіти! Їх у мене так багато і на вікнах у будинку, і на вулиці.

Щотижня чекаю вихідного. І ось він настав. Чому люблю саме вихідний? Це якраз той день, коли не треба нікуди поспішати.

Люблю у вихідний доглядати за квітами. Підпушувати, поливати, милуватися ними і говорити з ними. Це таке відчуття, наче потрапляєш в казковий рай, заквітчаний квітами. І ось я в раю, серед своїх квітів. Забуваю про все, бо слухаю їх голос, милуюся їхньою красою…

Але враз чую далекий гул, що лине з відкритого вікна. Намагаюся спочатку не звертати увагу, але гул не вщухає, а навпаки наростає і ці звуки, спочатку незрозумілі наближаються все ближче і ближче. Не хочеться залишати квіти і виходити на вулицю. Але гул наростає і здається, що починає тремтіти земля.

Доводиться залишити свою улюблену справу і на хвилину вийти на вулицю. На подвір’ї від цих звуків волосся почало підніматися вгору і по спині забігали мурашки. Звук наближаються, і стає зрозуміло, що кам’яною дорогою рухається військова техніка – сила-силенна.

Почала двигтіти хата, із-за рогу один за одним з’являються танки, справжнісінькі танки, яких я ніколи раніше не бачила наживо.

По щоках не вимушено градом починають котитися сльози. І я усвідомлюю, що це війна, жахлива війна. Про яку я тільки чула в книгах та чула з бабусиних розповідей. Але тоді було не страшно. А зараз, коли стоїш на подвір’ї і бачиш своїми очима колонну танків із озброєними солдатами зверху, це жахливо, дуже моторошно й страшно.

Вулиця, де я живу, веде на схід, на Донеччину, бо село межує з Донецькою областю. По нашій дорозі до міста Маріуполь всього 60 кілометрів.

Цей день розділив наше життя на до і після. За одну хвилину промайнуло в голові, що було, що бачу і чую зараз, і не можливо собі уявити, що буде далі. Вулиця тягнеться мимо току, а потім повертає на підйомі в степ і далі тягнеться довгою стрічкою, яку видно далеко. Гул стояв ще довго, а я стояла і вдивлялася в долину, а ж поки останній танк в густому тумані пилу не зник за горизонт.

Страшно було повернути голову в інший бік.

Страшно було подумати, що чекає тих солдатів попереду і, що чекає нас. Часто приходить думка, чи живі ті хлопці?

Довго ще шумів у вухах той страшний гул і не давав спати. Цей день запам’ятався мені на все життя. І після нього я ще не один раз проводжала колони військової техніки на Донбас зі сльозами на очах.

Але як хочеться миру, посмішок, любові, тепла і затишку для кожного з нас. Як хочеться жити, займатися улюбленою справою, бачити над головою тільки мирне небо, бути щасливою, мріяти…

Цей день дав зрозуміти раз і назавжди ціну миру, спокою, щастя. Я глибоко вірю в те, що Україна поверне тимчасово окуповані території Донецької та луганської областей, Автономної Республіки Крим і переможе. І ми, всі жителі України, будемо щасливими.

Україна – це ми!