Короткий Сергій, 11 клас, Чернівецький професійний ліцей автомобільного сервісу

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рудковська Ольга Робертівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Нас оточує багатий, але суворий світ. Він впливає на сприйняття людиною подій, на її готовність приймати їх або чинити опір. І часто людина є занадто слабкою психічно, щоб витримати весь той тягар. Тож не дивно, що у той час, коли кожен із нас найслабший – у дитинстві – нас захищають наші родини.

Надзвичайних ситуацій, як і загроз, у житті неймовірно багато. При цьому ми не сприймаємо їх як жахіття. Найчастіше це нехай і дуже непросте, але всього лише формування людиною власного досвіду.

Однак часом складаються такі обставини, про які усе життя потім думаєш: «Краще б не мати цього досвіду. Краще це б не ставалося взагалі ніколи». Такі думки опановують людиною тоді, коли стається справжня біда. Після ураганів і землетрусів, після авіакатастроф, промислових вибухів. Нині так думають про війну. Кожен з нас щиро впевнений, що, якби була така можливість, не хотів би отримувати цей досвід. Тому що це насправді дуже страшно.

Відчуття першого дня повномасштабного вторгнення залишаться у пам’ять кожного українця назавжди. Навіть початок війни одинадцять років тому не спричинив такого всеохоплюючого відчуття невизначеності, непевності, жаху. Тоді здавалося – ну ще трохи, і якось вирішиться, повернеться у звичний стан, хоч і тяглося уже так довго.

А 24 лютого 2022 року змінило всіх. Одразу, різко, безжально. У свідомості спалахнуло розуміння того, що як раніше не буде вже ніколи. Часто мої знайомі розповідають, що цей день пам’ятають лише відрізками: завантажені транспортом дороги, несподівано порожні полиці у магазинах, стурбовані чи розгублені обличчя довкола. І юрба чоловіків поруч із військкоматом.

Хоча юрба – це щось хаотичне і розрізнене. А це був живий організм, скріплений спільним запалом.

Я був, як тепер розумію, надто малий, щоб повністю усвідомити, що відбувається. Малий і захищений родиною. Але й підлітком я відчував напруження, яке панувало у Чернівцях, хоча вони й не були зачеплені тим першим ударом.

А потім у місті з’явилися люди інакші. Вони здригалися від кожного грюкоту, не могли зорієнтуватися на вулицях, напружено стискали долоньки дітей. Вони – люди, яких вигнала з дому війна.

Я живу поруч з гуртожитком нашого ліцею. Тоді я ще навчався у школі, але вже знав, куди вступатиму після дев’ятого класу і мав серед ліцеїстів товарищів. Того дня, у четвер, мої товариші поспіхом збирали свої речі, щоб поїхати додому, бо вже до вечора було дуже багато людей, яким наш гуртожиток став прихистком. Ми з товаришами ходили допомагати: переміщували меблі, щоб помістилось зручно більше людей, допомагали зорієнтуватися у місті, проводили, коли треба було. Але все це зараз згадується як дитяча розвага.

Я не можу згадати день, в який для мене все змінилося. Бо це була не дата, а подія.

За ніч на подвір’ї поруч з гуртожитком з’явилося два автомобілі. Без скла, пройми затягнені целофаном і скотчем, вибиті фари, херсонські номери… і нерівні ряди кругленьких отворів. Я дивився на ці машини і розумів, що це не кадр з фільму, не якісна анімація з гри. Це тут і зараз.

Двома легковими машинами приїхало 11 людей. Дві родини з дітьми. І дві дівчини. Одну підібрали пішу на дорозі. Другу просто увіпхнули батьки в чужу машину.

Напевне саме ось ці люди, які, тікаючи з малесенькими дітьми від біди, не відмахнулися від інших, змінили мене. Я зрозумів, що роблю недостатньо і достатньо ніколи не буде. А оті характерні отвори змусили глянути на світ інакше.

Я побачив, як багато відбувається довкола мене. Як багато чоловіків докуповують приладдя та додаткову амуніцію. Як жінки, зціпивши зуби до болю, мало не цілодобово плетуть сітки і готують продукти. Як тягнуться непідйомні коробки на пошту і як туго заповнюється потрібним машина на подвір’ї ліцею. Як понад містом, де майже не працював аеропорт, раз-пораз пролітають літаки.

Зараз я опановую професію, яку обрав. Але окрім навчання є достатньо часу, щоб займатися корисною діяльністю.