Мене звати Юлія. Я з міста Мелітополь. Зараз живу у місті Чернівці.  Втративши все, треба якось починати все спочатку, без родичів , без друзів, без власної оселі, без звичайних речей. Так важко почати жити далі.

Не вірила, що ті взриви, які ми почули, що то справді прийшла війна. Ми були вдома, спали. Зранку, о шостій, зателефонувала вчителька і сказала, що уроків у дітей сьогодні не буде. Я дивилась у вікно, як люди кудись біжать зі своїми торбами, і не могла зрозуміти, куди вони біжать. Як їхати, коли немає власного транспорту, в мене був шоковий стан.

Дітям було дуже страшно, вони сильно перелякалися. Я викликала таксі і ми поїхали до друзів в приватний будинок і там ховалися. Діти не розуміли, що коїться, і було дуже страшно.

На початку війни в місті грабували магазини, а ті, що вціліли, були зачинені, в аптеках були великі черги. Ми ходили пішки по городу і шукали, де може бути відкритий якийсь магазин з харчуванням. 

Найстрашніше було, коли нам погрожували загарбники і коли ми виїжджали з окупації. 

Втрачене житло, оточення... Все, що було, все звичне життя, ми втратили. Тепер цього вже ніколи не буде. А створювати нове важко і потрібен час і ресурс.